Якось зустрілися два друга-Опис і Розповідь і почали вони сваритися,хто з них найкращий.
-Звісно найкращий я!-хизувався Опис.-У меня описуеться все,що тілики можна:і природа,і будинки,і тварини,і люди,та багато іншого!
-Найкращий я!-перебив,більш хизуючись Розповідь.-Я розповідаю всім про пригоди певних героїв у знаменитих творах.Без мене,ніхто не знав,про що розповідаеться у творі!
Сварилися вони аж до вечора,поки не зустріли маленьку дівчину й не запитали її хто з них найкращий.А та їм відповідає:
-Ви обидва рівні.-відповідає дівчинка.-Без Опису ніхто б не знав,як хто або що виглядає.Не описувалися листя дерев,не знали як виглядае снігур,чи яка чудова веселка після дощику.Без Розповіді не знали,які пригоди відбувалися у житті персонажів,а точніше не розповідалося головне,голлвні пригоди.Без вас обох,не існувало таких захоплюючих творах!Ви обидва головні.
Після того,дівчинка пішла додому,а Опис і Розповідь знову помирилися і визнали,що обидва гідні один одного.
Я знаю это не диалог,но наверно сойдёт:)
Чомусь завжди вважають, що казки цікаві лише дітям. Може, тому що в них багато вигадки і дорослі впевнені, що дітям цього досить. Але як часто вони загупають слова російського класика О. Пушкіна: "Сказка — ложь, да в ней намёк, добрым молодцам урок". Тож, на мою думку, дорослим іноді слід погортати сторінки казок і трішечки інакше подивитися на цей світ.
Недарма відомий український письменник Б. Лепкий до своєї казки "Мишка" зробив такий підзаголовок "Казка для дітей: для малих і великих"...
1 В цей день всі діти гурьбою йдуть до школи (1 вересня)
2 Буває червона,синя чорна,кольорова
коли її немае не можна йти до школи (ручка)
3 завжди мовчить,а діток добре вчить (книга)
Це розвиток-переживання ліричного героя про долю народу. У розгортанні сюжету можна виділити три частини, пов’язані між собою за допомогою інтонацій. Перші слова «Заповіту» вражають своєю граничною простотою, навіть буденністю. Тут нема і сліду «декларативності». Поет від імені ліричного «Я» висловлює свою останню волю. Неначе батько зібрав синів перед смертю і лагідно, спокійно, без жалю і зітхань, як колись загадував їм чергову роботу, нині просить з ледь помітною журбою поховати його, як годиться. Але в цій простоті — глибина думки і образу. Кількома звичайними словами намальована ціла картина. Разом із собою поет силою поетичного слова підняв своїх читачів на таку височінь, звідки вони оглядають Україну від краю до краю, відчувають себе господарями цієї краси, цієї величі і усвідомлюють співгромадянську відповідальність за долю рідної Вітчизни. Символічними є образи: ревучий Дніпро, широкий степ, широкополі лани,— бо вони — свідки «козацької слави». Бути похованим «на могилі» — означає знайти останній притулок на козацькому кургані і розділити участь оборонців рідного краю. Тому початок твору свідчить про невіддільність постаті поета від України. У двох наступних парах строф поет уже думає не про себе, не про свою смерть, а думає і турбується за долю рідного народу, його майбутнє. Відчувається хвилювання автора: рядки тут більш енергійні, поривчасті, з недомовленостями. Якщо станеться так, що Дніпро «понесе з України у синєє море кров ворожу…», тобто коли будуть знищені усі кати його народу, а трудящі стануть вільними і щасливими, він готовий полинути з вдячності до бога і молитися йому, а значить, і вірити в нього. Пов’язавши перші дві строфи з третьою словом «поховайте», Шевченко звертається до рідного народу з наказом-порадою революційного повалення існуючого ладу: …вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте. Рядки ці — вибух пристрасті поета, його найзаповітніше бажання, здійсненню котрого він віддав усі сили і помисли. Це програма його життя, за виконання якої він мужньо боровся. Вмираючи (як він думав) і не встигнувши побачити свій народ вільним, він хоче, щоб хоч після смерті здійснилась його мрія. Поет-трибун прямо говорить народові, що порвати кайдани неволі (символ соціального і національного гніту) можна тільки шляхом збройної боротьби, в котрій проллється кров. Але це буде справедлива війна: епітети «вража зла кров» вказують прямо, що йдеться про тиранів-царів, панів-кріпосників та інших гнобителів трудящих. Інакше пани ніколи не віддадуть своєї влади. Закінчується «Заповіт» дуже оригінально. В останній строфі особисті й громадянські мотиви зливаються в один. Після емоційного спалаху-заклику відчувається спад напруження і перехід до інтимного світу поета, його мрій. Непохитно вірячи, що народ збудує нове суспільство — «велику сім’ю, вольну, нову». У от у цьому прекрасному суспільстві, за яке боровся і страждав поет, нехай не забудуть його. Хай інколи мати-Вітчизна згадує «незлим тихим словом» свого вірного сина. Це друге його особисте прохання. І дуже скромне. В одному з варіантів було «тихим добрим словом», але поет замінив «добрим» на «незлим».
