Якби звіри вміли говорити вони б попрохали дітей і дорослих не смітити.Адже якщо ми будем не смітити ми будемо берегти іхню природу.І Тоді ніхто б ніколи не страдав.
<span>Ой летіть, вітри буйні, зашуміть калиновим гіллям край вікна, розбудіть матір шелестом поривним. І повідайте, вітри, про найменшого сина Миколу, що його не обіймала матір, не виряджала на війну, й що йому наказу не давала материнського. Розкажіть ви, буйні вітри, що живий син Микола, живий-здоровісінький. Тільки сивина рясно вкрила скроні, як паморозь осіння...</span>
<span>Не забув тебе, мати, молодий син...</span>
<span>Мовчи, серце! Стань твердим, як кремінь! Ні однієї сльози з очей, бо сльоза зір соколиний затуманить...</span>
<span>- Де ви, сини мої? Чи діждуся вас? Чи побачуся з вами?</span>
<span>Б'ється калинове гілля, стукає, наче повідати хоче про добру вість, що її принесли швидкі вітри... (А. Шиян).</span>
До Оленки додому прийшов гість. Оленка.насупившись . спостерігала . як уся родина метушилася навколо товстого чоловіка. лисого .але з тоненьким хвостиком <u><em>з сивого волосся на потилиці .Його посадили на почесне місце в кухні. Спочатку годували вінегретом. Тоді частували чаєм.</em></u>
У нього дуже бурхлива фантазія, а з нею він зможе придумати багато цікавого.
Жив на світі іменник. Він був дуже гарний, допомогав людям називати речі своїми іменами. Усі любили іменник та поважали його за цю службу, але іноді він почував себе в реченнях дуже самотньо. Частіше всього сумував іменник тоді, коли ним користувалися маленькі діти, що не знали ще досить слів, аби складати великі речення. Тоді він кликав на допомогу свого друга — прикметника. Коли прикметник приходив, то речення ураз ставало цікавішим та гарнішим. Іграшки ставали не просто іграшками, а цікавими. Дівчатка не просто дівчатками, а красивими. Вони допомагають одне одному постійно.
