Моя рідна мова (твір-роздум)<span>Думаю, що недарма мову називають душею народу. Як і всяку душу, її треба вміти зберегти чистою і красивою. І вона, як і душа, тільки одна, одна для кожної нації. Хто ж винний у тому, що велика частина населення України розмовляє російською мовою? Хто винний у тому, що дотепер українська мова на вулицях нашого міста сприймається оточуючими як щось надзвичайне? І чи потрібно шукати винних?
1994 року я йшла «перший раз у перший клас». І, до речі, у клас, де викладання велося українською мовою. Не буду приховувати того, що деякі знайомі моїх батьків, довідавшись про це, крутили пальцем біля скроні і називали мене «нещасливою дитиною». А я тим часом жваво читала вірші і розповідала правила з математики найчистішою українською мовою. І зовсім від цього не страждала. Не страждаю і зараз, адже я, як і раніше, навчаюся в класі, де викладають українською. З мамою, батьком і друзями я розмовляю російською мовою, з бабусею і дідусем — українською. Ніяк не можу зрозуміти, яка ж мова мені рідна... Вони обидві мені однаково дорогі. І тією і іншою я відмінно володію. І та і інша мені подобається. Так яка ж для мене рідніша, ближча? Треба розібратися. Отже, за національністю я українка, тобто, за логікою речей, моя рідна мова — українська. Ні, мабуть, без російської я не можу жити. Тоді, напевно, російська і є рідною? Але й українську я люблю і вважаю її зовсім не гіршою за російську. Я не можу відмовитися ні від тієї, ні від іншої. Та й навіщо? Відмовитися від російської тільки через те, що Україна тепер незалежна? Або відмовитися від української через те, що хтось вважає її «непрестижною», чи що? Українська — офіційна мова нашої країни, і це добре. Але багато хто звик розмовляти російською, і це, на мій погляд, зовсім не погано.
Українську мову століттями принижували, придушували і навіть оголошували «неіснуючою». Але вона витримала всі випробування. Знову наш народ знайшов її і тепер вже точно не втратить. «Співуча українська мова» звучить з динаміків магнітофонів і телевізорів уже майже нарівні з російською. Активно зараз розкуповуються і книги українською. І нехай хтось соромиться її. Це проблеми людини, а не мови. А особисто я не хочу кривдити ні тієї, ні іншої. Для мене обидві ці мови рідні. </span>
<span>Ми не можемо побачити час, але саме за допомогою його ми вимірюємо наше життя. Виходить, що час існує, хоч його не можна взяти руками, стиснути або розтягнути за власним бажанням. Іноді нам здається, що час іде так повільно! Наприклад, коли чекаєш кінця уроку. А веселий день, повний розваг, скінчується так швидко! Важко повірити, що години та хвилини завжди однакові. Вважається також, що ми не можемо керувати часом. Наприклад, я не можу повернутися в учорашній день та відповісти на минулому уроці краще, ніж я відповів тоді. Або помандрувати у середньовічну Англію та поспілкуватися там з лицарями. Та епоха уже минула, її не можна повернути. Але все одно я можу володіти часом, хоча б частково. Можна запланувати свої справи, зробити графік та встигнути все, що потрібно. Тоді час буде проведений корисно: у навчанні, спорті, читанні книжок тощо. А можна згаяти його на якісь непотрібні заняття. Люди часто бідкаються, що їм не вистачає часу, а самі витрачають його на плітки, пусті розваги. Хтось дивиться по телевізору все підряд, а хтось кожного дня з головою поринає в компютерні ігри. Всі люди відчувають цінність хвилин та секунд коли, наприклад, чекають «Швидку допомогу», викликану до хворого. Або коли на місце пожежі спішать працівники МНС. Людина також цінить час, коли запізнюється на потяг, не встигає щось зробити. Іноді не вистачає якоїсь найменшої хвилини! От якби забрати цю хвилину в того, хто її змарнував та передати тому, кому вона потрібна! Але, на жаль, так не буває. Всі ми маємо памятати про цінність часу! Адже він нам даний один раз для нашого життя, й іншого не буде. Тому час треба берегти та витрачати тільки з користю.</span>
Під час наради можна скористатися магнітофоном або диктофоном. Це особливо потрібно на конференціях якщо промовці не підготували своїх виступів у письмовій формі. А на звичайних нарадах, як правило, немає рації робити запис усього обговорення...
Якщо нарада закінчується постановкою конкретних завдань, то учасники звісно повинні мати повноваження виконувати їх. Мало сенсу в резолюціях, а їх буває багато, в яких ставляться завдання організаціям що не підпорядковані групі, яка провела нараду. Наприклад, орган громадського самоврядування вирішує, що треба впорядкувати вулицю селища. Таке рішення виконати сам він не може. Було б правильним, коли б цей орган ухвалив, що певний його член звернеться до відповідних організацій і займатиметься цим доки прийняте рішення викладене письмово буде виконано...
Натомість, якщо нарада не дає очікуваних наслідків то вона перетворюється на колективне марнування часу. Учасники невдоволені, оскільки витратили цілий робочий тиждень безрезультатно завдавши народному господарству значних матеріальних збитків.
