Ми звикли називати себе й суспільство,до якого належимо,українською нацією. А що ж означає таке популярне сьогодні слово "нація”? Учені стверджують,що це - певний колектив людей,які мають спільне походження,спільну культуру. Однак найголовнішою ознакою,що дає право називатися нацією,є мова – найбільша духовна цінність українського народу.Не раз бувало,проходячи повз незначної кількості людей,до нас линуть такі вислови,які просто неприємно слухати. На жаль,сьогодні я все рідше і рідше зустрічаю людей,які володіють і вміють розмовляти рідною мовою.Мене,досить часто,цікавлять питання: чи вміємо ми спілкуватися?,чи ставимо собі за мету досягти успіху в певній справі за допомогою доречно сказаного,вміло використаного ввічливого слова?, чи завжди усвідомлюємо силу свого слова?, чи остерігаємось завдати необережним словом душевної рани співрозмовникові? Спостереження показують: не всі і не завжди.Живучи в постійному дефіциті добра,милосердя ми непомітно для себе спростили,збідніли етикет спілкування,засмітивши його нецензурною лексикою. Ця лексика вже так влилася в наше спілкування, що і у світі,напевно,не залишилося жодної людини,яка б нею не користувалася. Тема використання нецензурної лексики у мовленні дуже актуальна серед підлітків. Між ними побутує така думка,що вживання подібних слів допоможе здобути визнання і у своїх однолітків, бо виявляється,що користуватися такими висловами стало модно. Та чи приємно нам слухати таку мову,де раз у раз проскакує "гостре слівце”? Думаю,що ні. І якщо навіть у підліткових компаніях це,можливо,допоможе стати "своїм”, але аж ніяк не стане у пригоді,коли доведеться здобувати потрібну освіту чи зайняти гідне місце в конструкції суспільства. Вживання нецензурної лексики може призвести до того,що зможеш втратити найближчих друзів. Недарма давньогрецький філософ Піфагор говорив: "Бесіду варто вести так,щоб співрозмовників з ворогів робити друзями,а не друзів – ворогами”.<span>Ми не повинні псувати свою мову нецензурною лексикою,адже це отруює спілкування і сприяє деградації суспільства,що неможливо для держави,яка прагне самовдосконалення.</span><span>міні твір у публіцистичному стилі "Молодь і культура мовлення"
</span>
Ходить вересень борами
й розмовляє з яворами,
Листя кидає в криниці,
наче вистиглі зерниці.
Ходить вересень степами
в добрій дружбі з орачами.
Вітерцем їх обвіває
та тумани розганяє.
Друге завдання мабуть буде так:
борами-бір
яворами-явір
<span>Давно пройшли часи тоталітарного сталінського режиму. Але залишили вони важкий спадок — конституцію, у якій виконується тільки частина, що стосується громадянських обов’язків. Нам зараз дивно читати про тюремне ув’язнення за неввічливу поведінку, за анекдот, за запізнення на роботу на кілька хвилин, за підібраний у полі колосок. Звичайним явищем були показові суди на основі сфабрикованих справ.</span><span>Слідчі з усіх сил старалися догодити начальству, виконати вказівки великого вождя по виявленню «шкідників», «ворогів народу». При цьому зневажалися найелементарніші людські права. Як ось у справі Аксариної. Це говорить про те, що закони не діяли. Вірніше, діяли в інтересах пануючої верхівки. Тому переваги життя людини в дійсно правовій державі безперечні. Закон повинен бути однаковим для всіх. Про це мають дбати вищі державні органи влади. А нам усім слід позбавлятися правового нігілізму, вчитися поважати права і сумлінно виконувати обов’язки громадян.</span><span>Сучасне життя в Україні дуже складне і суперечливе. Важко простій людині дотримуватися закону, якщо його не дотримуються ні місцева, ні вища влада. Крім того, самі закони ще дуже недосконалі, не сприяють підтримці трудівників, охороні навколишнього середовища і багато чому іншому. Думаю, що це «хвороба перехідного віку», і ми все-таки прийдемо до цивілізованого суспільства, до справжньої демократії.</span><span>Глибокої чарівності, непідвладного часу краси і сили сповнене життя Зої Сапіцької, росіянки за походженням, яка всім серцем сприйняла Україну, турботи.її люду. Вона належала до тих людей, які не могли жити осторонь проблем суспільства, які боролись за права людей. Ось чому вона була активним діячем просвітницької і громадської роботи, живучи в Україні. Доля нашого народу завжди була тернистою, а тому завжди була потреба в діячах, які б боролись за відродження українського суспільства, за краще його життя, за розвиток мови та культури. Життя родини Сапіцьких було тісно пов’язане з історичним розвитком України. Завжди і скрізь вони відстоювали ідеї просвітительства нашого народу до і після революції, що не входило в плани керівництва тих часів.</span><span>Ось чому змушений був емігрувати її чоловік, ось чому, переслідувана і гнана, намагалась емігрувати і Зоя Сапіцька. Українському суспільству часів радянської доби не були потрібні люди, які відроджували українську культуру, які робили все, щоб не загинув національний дух народу. Тому їх переслідували, ув’язнювали, розстрілювали… Щоб зберегти своє життя і життя своїх близьких, щоб не позбутися своєї волі і не підкоритися тоталітарній системі, такі люди змушені емігрувати на Захід у пошуках кращої долі.</span>
Привіт мій друже
Я дуже гарно провів час підчас великодних свят. Рано в ранці ми пішли в церкву ,коли прийшли поїли гарних яєць також паску . Та поїхали всело та від святкували це свято .А як провів ти своє великоднє свято?
Твій ліпший друг.
Взимку пташкам сутужно дошкуляють вітри,морози ,снігом замітає поля луги. Багато пташок гине в сурові зими,але ми можемо допомогти їм. Синички полюбляють сальце яке треба нанизати на нитку та прив"язати до гілочок -синички будуть дуже вдячні за таке намисто. Також треба робити годівнички і туди насипати крихт хлібних,крупи. А пташки навесні віддячуть веселим співом.А я допомагаю пташкам тим що годую їх(і далі пишеш,що саме ти робиш для них)(чим годуєш).