Княгиня Екатерина Ивановна Трубецкая, урождённая графиня Лаваль.
Дочь французского эмигранта, члена Главного правления училищ, позднее — управляющего 3-й экспедицией особой канцелярии Министерства иностранных дел Ивана Степановича Лаваля и Александры Григорьевны Лаваль (урождённой Козицкой) — наследницы капиталов И. С. Мясникова, хозяйки известного петербургского салона. Екатерина и её сестры ни в чём не нуждались и не ведали отказа. Сёстры были прекрасно образованы и подолгу жили с родителями в Европе.
По отзывам современников, Екатерина Лаваль не была красавицей — невысокая, полноватая, зато обаятельная, веселая резвушка с прекрасным голосом. В Париже в 1819 году Екатерина Лаваль познакомилась с князем Сергеем Петровичем Трубецким, а 16 (28) мая 1820 года вышла за него замуж. Трубецкой был на десять лет её старше и считался завидным женихом: знатен, богат, умён, образован, прошёл войну с Наполеоном и дослужился до полковника. Карьера его ещё не была закончена, и Екатерина имела шансы стать генеральшей. Блестящий брак был омрачён отсутствием детей.
Спустя пять лет после свадьбы вдруг выяснилось, что Сергей Трубецкой вместе с друзьями готовил восстание.
Екатерине Ивановне Трубецкой первой из 19 героических жён декабристов удалось получить разрешение выехать в Сибирь. Для того, чтобы уехать за мужьями женщины лишались дворянских титулов и состояния, превращались в жен ссыльнокаторжных, должны были оставить рожденных детей, а будущие дети, которые появятся в ссылке, стали бы приписными заводскими крестьянами. Она добралась до Иркутска в начале сентября 1826 года. Там ей пришлось остаться на 5 месяцев. Губернатор Иркутска Цейдлер получил директиву вернуть Екатерину Ивановну обратно. Он её очень долго уговаривал возвратиться, рассказывал о чрезвычайно трудной и длинной дороге на каторгу - "верст до восьмисот", "опасная езда", суровом климате тех мест. Призывал к ее гордости, ее самолюбию, говорил, что муж не думал о ней, когда согласился на участие в восстании. На это княгиня Трубецкая отвечала, что "я не жалкая раба", муж забыл меня не ради другой женщины, "к родине любовь соперница моя", "ему ...простила я". Последним аргументом губернатора было то, что княгиня должна пойти по этапу вместе с другими каторжниками. Княгиня мужественно и твердо согласилась принять всё.
<span />
Когда рассказывалась одна из его жестоких забав он сказал "таковы были благородные увеселения русского барина" это сказано с сарказмом. его шутки и забавы очень жестоки и несправедливы.
Головними роздумами Г.Сковороди як творчої особистості були роздуми про щастя людини і шляхи його досягнення. Ними сповнена вся його творчість. «Як хочеш бути щасливим, не шукай свого щастя за морями… не мандруй по Єрусалимах», бо, як вважав Г. Сковорода, воно не тільки поруч з тобою, воно «всередині тебе»: «У твоєму чистому серці, у твоїй чесній душі, що живе за законами Божими і велінням Божим».
<span>Ця думка повторюється у найрізноманітніших варіаціях, сентенціях, біблійних тезах, але найлаконічніше вона передана в формулі: «Щастие твоє, и мир твой, и рай твой, и Бог твой внутрь тебе єсть». Досягти щастя — означає прислухатися до свого внутрішнього голосу, вислухати себе, тобто сповна увійти «в храм свій», жити в гармонії з природою, з Богом, бо тільки це приносить щастя, це передбачено тобі «блаженною натурою». </span>
<span>Все, що потрібно людині, сили, які тримають її на світі, протистоять злу, вона має в собі від природи. Треба лише все те пізнати, відкрити в собі й використати на благо. </span>
<span>Основою щастя, як вважав Сковорода, є «сродна праця», тобто та, до якої людина має природний нахил і здібності. Представляючи світогляд українців як трудового хліборобського роду, він, природно, почерпнув з народної мудрості здоровий погляд на працю як джерело життя. Від народу перейняв він і думку про те, що виховання мусить здійснюватися за принципом «вродженості», доречності для тої чи іншої людини. </span>
<span>Адже ж маємо у скарбниці народної мудрості безліч висловів, у яких передається багатовіковий досвід і погляди на працю та виховання: «Знай щвець своє шевство, а в кравецтво не мішайся», «Вовка в плуг, а він у луг», «Сісти на свого коня». У народній фразеології немає дошкульніших оцінок, ніж на адресу тих, хто займається не своїм, хто приміряє на себе чужий кожух: «як корові сідло», «як зайцеві бубон», «як свині налитники» тощо. </span>
<span>Це здоровий народний сміх послужив джерелом висміювання, осуду та оцінки відповідних людських вад і в байках Г.Сковороди. Окремі з названих прислів’їв він використав або як висхідну тезу для розгортання сюжету байки, або ж як сентенцію в моралі. Проте усе, запозичене як з народної скарбниці, так і з світового літературного досвіду (байок Езопа, Лафонтена), зазнавало у творчості Сковороди змін, переплавлялося в горнилі його непересічного таланту. </span>
<span>«Сродна праця» приносить щастя, додає сил, «потрібне робить неважким, важке — непотрібним», бо ж з людиною Бог. Під покровом «блаженної натури» людині небагато треба докласти зусиль для щастя. Слід лише пізнати себе, а пізнавши, бути діяльною, бо «сродность трудолюбієм утверждається». До того ж неварто потерпати, що Бог одному дав мале, а другому — велике, бо «без сродности все ничто». </span>
<span>Вчення Г.Сковороди про шляхи досягнення людиною щастя, хоч і приваблювало своєю мудрістю, було утопічним. Адже йшлося в ньому про природну, а не про суспільну людину. Людина ж поза громадою, поза суспільством, яке часто диктує свої умови, — немислима. Однак учення Сковороди спонукає до роздумів: чи варте чогось те суспільство, яке не цінує в людині вроджених здібностей, не дає їй змоги розкрити себе, реалізувати їх сповна?</span>
