Біда - щастя ( везіння )
холод - тепло
удень - уночі (вночі)
Україна майбутнього – це прекрасна та забезпечена держава. Ії поважають та цінують в Європі, та й в усьому світі. Сюди без перепинів та з охотою приїжджають у справах та відпочити громадяни з сусідніх країн. Людей приваблюють чисті повітря та вода, мальовничі краєвиди та дбайливо збережені історичні пам’ятники.Я думаю, це буде країна насамперед без страху. Де ніхто не озирається наїжачено, очікуючи чергового «нападу» у транспорті чи в установах. Де люди ходять вільно та дихають вільно. Де всюди, в мегаполісі, маленькому містечку чи на селі можна крокувати впевнено і не боятися крадіїв та хуліганів. І просто посміхнутися перехожому на вулиці без страху, що хтось щось «подумає»!А майбутнє України у моїй мрії прекрасне. І люди в ній прекрасні – вони вільна та творчі на роботі, запальні та підприємливі у навчанні, доброзичливі. Українцям взагалі притаманні доброзичливість та гостинність – твори багатьох українських письменників нас у цьому переконують. Культурне та мовне розмаїття в Україні майбутнього не сприймається як проблема. Яка ж це проблема? Це – дар Божий! Це культурне багатство, можливість долучитися до кількох картин світу водночас! У когось в країні немає такого багатства, а в нас є! В Україні майбутнього кожна людина поважає себе та інших, вона легко може перейти на мову сусіда , вона хоче навчитися мові співбесідника, підтримати розмову. І так само робить сусід – він вважає собі за честь говорити на мові друга …І я вірю – в українців майбутнього є віра в свою можливість перемогти, можливість бути щасливими, попри всі негаразди. Можливо, я дуже багато мрію та змальовую майбутнє надто ідеальним. Для того, щоб досягти такого рівня, потрібно дуже багато працювати, переймати провідний досвід інших країн. Але якщо вважати, що в майбутньому буде «ще гірше», то воно так і буде. Мабуть, тому наша країна бідна та має купу проблем, що більшість наших людей, особливо літніх, завжди кажуть: «а далі буде ще гірше», «ой, а що ж буде далі?». Просто руки опускаються, коли таке чуєш.<span>А якщо сподіватися на краще та діяти теж на краще, то і майбутнє нашої країни стане набагато кращим! Корисно хоча б просто заспівати: «Усе буде добре для кожного з нас!», як популярний музичний гурт «Океан Ельзи. Та вселити в людей оптимізм та віру в майбутнє.</span>
ГОНЧАР
За вікнами згасає день. А може, то тільки здається старо-му Сахронові... Занеміг старий гончар, лежить на дерев’яному
ліжкові. В хаті вечорова сутінь...
Сонце майже навкруг обійшло дідову хату і вже в приза -хідне напільне вікно жбурнуло золотим полум’ям. Сліпучий сніп
проміння впав на двері, висвітив мисник коло одвірка і полицю,
що темніла на білій стіні.
У миснику і на полиці стоять глечики, коники, куманці, ма -кітерки, горщики, журавлики, баранці — все це зробив дід Сахрон
своїми руками. З глини народилися вони... Для нього всі ці гончарні
вироби як діти. Він навіть пам’ятає, коли вони з’явилися на світ...
Давно, ще малим, потрапив Сахрон до гончарні, і завертівся
його круг. Навчався в самого Пошивайла Тараса, знаменитого
майстра, якого знали на всіх ярмарках...
Від Пошивайла і перехоплював науку малий Сахрон. Мав
особливе відчуття до глини...
Сахрон брався до діла, як маляр або музикант. Неспокійний,
трепетний. До глини завжди придивлявся: щоб з доброго родовища
була та, щоб вимішана старанно, не густа і води не було в ній за -йвої. І вже коли брав із замісу, то неначе зачерпував пригорщами
зерно із пшеничного вороха. Клав на круг, обіймав обома руками
той кавалок мокрої глини і починав священнодіяти. Піднімав уверх,
формував свого глечика чи куманця, виліплював чутливими паль -цями, вкладав у сиру глину тепло долонь своїх і жар своєї душі.
Стінки того виробу мусили бути не товсті і не перетончені,
рівними, як сталевий лист під умілою рукою ковали.
І вже так старався гончар, щоб не було по боках жодного
бугрика чи виїмки. І виходили з-під його рук не просто горшки,
макітри, виходила пісня, витворена з глини. Загартована в печах
на огні, та пісня дзвеніла потім на всіх ярмарках, скликаючи до
себе дівчат і молодиць.
А ще, бувало, як розмалює сам глечика, вазу чи куманця
маками, пшеничними колосками, жолудями а чи пелюстковим
цвітом соняхів, жар-птицями та жайворонням, то вже й сам не
вірить, що це його робота. Якими тільки барвами не грала його
одухотворена глина, якими звуками не видзвонювала. Радувала
вона і слух, і зір, і душу...