Море (с.р.,одн.). Хвилі(ж.р., мнж.). Берега(ч.р.,одн.). Пісок(ч.р.,
одн.) Піну (ж.р., одн.). Човном (ч.р.,одн.).
1. Гордий лев лежить і спостерігає, як левиця грає зі своїм левенятком. 2. Зайченя ховається у норі.
Природа України – багата та різноманітна. Завдяки географічному положенню та кліматичним умовам у нас є просторі степи й густі ліси, лагідні моря й величні гори, бурхливі річки та спокійні озера, на просторах країни ростуть тисячі видів рослин та водиться величезна кількість тварин. Змінюються пори року – і кожна з них дарує нам свою особливу красу.
Україна завжди асоціюється з безкраїми золотими ланами під чистим блакитним небом. Повний дозрілий колос пшениці символізує багатство та родючість, він важкий і хилиться до самої землі, ніби дякуючи за силу, якою вона його наповнила. Над ланами легко кружляють птахи, і далеко навкруги розноситься їхній спів.
У горах Криму дуже красиво наприкінці весни. Схили вкриті свіжою зеленою травою та квітами, а внизу плескається Чорне море – зовсім не чорного, а блакитно-бірюзового кольору. Силуети далеких гір, ніби намальовані аквареллю, здаються, пливуть у морі. Десь серед хребтів причаїлися стрімкі водоспади, проте вони невеличкі та майже повністю пересихають улітку. Поруч із ними завжди свіже та прохолодне повітря, а вода така прозора, що видно кожен дрібний камінь на дні.
Природа України радує око. Проте справжня її краса в тому, що вона наділяє нас усім необхідним для життя – повітрям і водою, корисними копалинами, їжею, сировиною для будування, пошиття одягу, друкування книжок тощо. Щоб краса української природи не збідніла, не зникли її чудові ландшафти, не зміліли річки, не вимирали тварини ми маємо піклуватися про неї – будувати екологічні виробництва, користуватися чистою енергією та й просто не смітити на вулицях. Це зовсім неважко, а може принести хороший результат, якщо ми всі так робитимемо.
[м а й е] - 3 букв., 4 зв.
<span>День, прожитий кожним із нас сьогодні, завтра стане історією – історією
сучасності."</span>
Колись, коли я була ще зовсім малою і мені траплялося читати про видатних діячів,
науковців, письменників або поетів України та світу, я вважала їх не так людьми, як
атлантами. Ці люди видавались мені якимись дивними постатями, поглянувши на
яких одразу розумієш – це видатна особистість. Навіть їхні страждання (якщо
такі були) здавалися мені епічними сюжетами. Мені й на думку не спадало, що ці
люди жили так само, як і ми: кохали, страждали, раділи, хворіли. Для мене вони
народжувалися для звитяги і помирали прикладом для майбутніх поколінь.
Так я вважала досить довго. І от, приблизно півроку тому, я вперше чітко
зрозуміла: ось вона історія. Історія з великої букви. Історія, яку пишемо ми і
люди довкола нас. Не лицарі, не боги, не міфічні істоти, а звичайні люди. Ніщо
в них чи в нас не видає чогось особливого, такого, про що, можливо, завтра чи післязавтра
напишуть у книжках.
Звісно, так на мене вплинули останні події в Україні. Але історія пишеться
не лише в буремні часи, вона вистукує годинником кожного дня. І це велика
відповідальність перед нащадками. Це той тягар, який лягає на кожне покоління.
Хочемо ми того чи ні, наші нащадки житимуть, оглядаючись на нас, і аналізуватимуть
усі наші лихі й добрі справи. А наш обов’язок написати нашу частинку історії якнайкраще.
Усвідомивши це, хочеться повторити давнє козацьке гасло: «Шануймося, бо ми того
варті!».