Ски́фы (др.-греч. Σκύθης, Σκύθοι, также известны под именами: Scyth, Saka, Sakae, Sacae, Sai, Iskuzai, Askuzai) — древний индоевропейский народ, существовавший в VIII в. до н. э. — IV в. н. э.[1]
В узком смысле под скифами подразумеваются ираноязычные племена, обитавшие в степной зоне Северного Причерноморья от Дуная до Дона, именуемой в древнегреческих источниках Скифией[2].
Информация о скифах известна из сочинений античных авторов (особенно Геродота) и археологических раскопок.
Родственными скифам народами по языку и культуре были савроматы (сарматы), саки и массагеты. По мнению М. И. Исаева, прямым потомком скифского языка в современный период является осетинский[3].
Пётр 1 отменил приказы и сделал коллегии, земства на местах, а министерство 1 по вопросу нужны органы то есть ответ в
Если это то, что надо, то вот:
Освіта і культура на Поділлі в епоху феодалізму розвивались у несприятливих умовах. Польсько-шляхетський гніт, безперервні спустошливі турецько-татарські напади гальмували їх поширення. Тільки у другій половині XVIII ст. тут виникли масові парафіяльні школи, а в першій половині XIX ст.— Кам’янець-Подільська і Теофіпольська гімназії, Меджибізьке і Полонське повітові училища, Кам’янець-Подільський дівочий пансіон, духовні училища і парафіяльне училище в с. Приворотті Ушицького повіту.
Важливими осередками освітньої роботи були братства. В кінці XVI — на початку XVII ст. вони з’явилися в багатьох містах Поділля. У Кам’янці-Подільсько-му таке братство створюється у 1589, у Сатанові — 1590, Меджибожі — 1621, Летичеві — у 1642 роках. Братства брали активну участь у боротьбі проти посилення польсько-шляхетського гніту, національних та релігійних утисків. Водночас вони розгортали культурну діяльність: відкривали школи при церквах, друкарні, засновували притулки для старих, хворих і дітей-сиріт, медичні заклади тощо.
Помітний слід у громадському житті краю залишили перші друкарні. В Пановецькій друкарні Кам’янець-Подільського повіту, заснованій 1601 року, надруковано 7 книг догматично-полемічного змісту, спрямованого проти католицизму. У 1611 році друкарню розгромили єзуїти, а видання її спалили. 1792 року почала діяти друкарня в м. Миньківцях Ушицького повіту, в якій надруковано польською мовою «Іліаду» Гомера, «Гамлет» Шекспіра та інші художні твори. У Кам’янець-Подільській друкарні, організованій в кінці XVIII ст., з 1838 року друкувалася газета «Подольские губернские ведомости».
В умовах найжорстокішого соціального й національного гноблення народні маси Поділля розвивали народну творчість у різних галузях матеріальної й духовної культури та побуту. У XV—XVI ст. на Поділлі були поширені пісні, які відображали боротьбу народних мас краю проти турецьких і татарських загарбників: «Славна була в Побережу», «Із-за гори, гори, з темненького лісу», «Да йшли турки з татарами» й інші. Протягом XVII — першої половини XIX ст. широку популярність серед населення Поділля здобули пісні, які надихали народні маси на боротьбу за соціальне і національне визволення. Серед них: «Ой, у городі Могильові», «Славна стала та кравчина» (про Северина Наливайка), «Чи не той то Хміль», «Гей, не дивуйте, добрі люди» (про Богдана Хмельницького та Максима Кривоноса), «Ой, з-за гори високої» (про Данила Нечая), «Ой, Морозе, Морозенку», «Ой, з города з Немирова» (про Жванецьку битву), «Годі, коню, в стайні спати» (про Семена Палія), «Годі, годі, козаченьки, в обозі лежати» (про повстання 1734 року), «За Сибіром сонце сходить» (про Устима Кармалюка).
Визначним показником мистецької культури були в першій половині XIX ст. художні селянські промисли, особливо гончарство. Відомими осередками його стали Смотрич (Кам’янець-Подільський повіт), де вироби прикрашалися характерним рослинним розписом — коричневим, зеленим і жовтим по білому тлу — Зіньків, Адамівка, Калинівка і Станіславка (Летичівський повіт), вироби яких завдяки високоякісній глині, що після обпалення набувала красивого рожевого відтінку, відзначалися особливою тендітністю і тонкістю форм. Орнамент у цих виробах, розписаний в один колір натуральною фарбою «червінню», був геометричним, дуже чіткого малюнку. За художнім виконанням багато дослідників зіньківський посуд ставили поряд з античною керамікою. Для північно-західної частини Поділля характерний ужитковий гончарний посуд ясного черепка з геометричним орнаментом, намальованим коричневою фарбою. Летичів та Меджибіж славилися чорним «димленим» посудом.
