<span>Всесвітньо відомий російський оперний співак Федір Шаляпін якось писав: “…на світі є тільки Пушкін, Данте і Сервантес”. Для Шаляпіна цей письменник і справді важив дуже багато. Оперу “Дон Кіхот” Ж. Массне написав спеціально для цього співака. Шаляпін згадував, що, уважно прочитавши роман, дійшов висновку: в зовнішності Рицаря Сумного Образу мають бути відображені і фантазія, і безпорадність і замашки вояка, і слабкість дитини, і гордість рицаря, і доброта святого, тож необхідно прагнути досягти яскравого поєднання комічного і сумного… Вживаючись в образ, Шаляпін намалював олівцем велику кількість ескізів. Прем’єра опери відбулася в 1910 році в Монте-Карло. Численні критики були суголосними в одному: Шаляпін зумів наблизитися до “Дон Кіхота”, хоча композитор І лібретист практично знищили задум Сервантеса. Співак створив образ, сповнений колосального заряду моральної чистоти і безкомпромісності, довів, що не можна жити без ідеалу, без великої мети.</span>У фільмах Чапліна, які в “Дон Кіхоті”, герой щиро бажає світу добра, та світне помічає не лише його помислів і вчинків, але і його самого, а якщо і помічає, то знущається над ним.Слово вчителя. Герої романів, такі, як Піквік (Діккенс), мадам Боварі(Флобер), князь Мишкін(Дос-тоєвський), зобов’язані народженням не лише своїм авторам, а й ідеям, мотивам, прийомам, що вперше були закладені Сервантесом. На перший погляд, може здатися дивним, але до перелічених вище творів належить і повість Марка Твена “Пригоди Тома Сойєра”, яку ми вивчали на уроках зарубіжної літератури в 5 класі.<span>В повісті “Пригоди Тома Сойєра” Марка Твена вплив Серван-теса виявився в тому, що письменнику створенні образу Тома зумів гумор зробити засобом поетизації життя. У Дон Кіхота певною мірою психологія дитини. У Марка Твена психологія головного героя відповідає його віку. Граючись у розбійників, Том говорить, що бачить караван багатих арабів та іспанських купців, у яких сотні слонів, верблюдів, тисячі мулів, навантажених алмазами. Гек, як і Санчо Панса, нічого цього “не бачить”. Тут Том докоряє Геку, що той не читав Сервантеса.</span><span>На відміну від Дон Кіхота, Том, за всієї чистоти своїх помислів та ідеалів, найшляхетніші власні вчинки здійснює все ж заради пригод. Це можна пояснити як самобутністю творчості Марка Твена, так і тим відрізком часу, який розділяє ці твори.</span><span>Гадаю, ви змогли переконатися в тому, що Дон Кіхот – вічний образ. Основою такого складного культурного явища, як донкіхотство, став відрив героя від роману. Донкіхотство – явище міжнародне, однаку різних країнах воно наповнилося різним змістом. З’явився цей термін ще за часів Сервантеса. Новим змістом наповнив його Вальтер Скотт, який утвердив у свідомості сучасників високий сенс слова “донкіхотство”. Той факт, що інтерес до роману Сервантеса не згасає з часом, дає всі підстави сподіватися, що Дон Кіхот знайде своє втілення в нових шедеврах мистецтва, доведе свою “вічність” ще не одному поколінню читачів.</span>Дон Кіхота – вічний образ всесвітньої літератури<span>Сервантесу вдалося створити роман на всі часи і для всіх народів. Таємницю привабливості для людства цього образу намагалися розгадати філософи (Гегель), письменники (Тургенєв, Достоєвський, Томас Манн). Роман по-своєму інтерпретували такі художники, як Гойя, Дом’є, Пікассо, такі композитори, як Мендельсон, Штраус, Мінкус. Пройшовши складний шлях через свідомість людей, “Дон Кіхот” здійснив реальний вплив на життя, одних захоплюючи благородством героя, інших застерігаючи від карикатурності його подвигів. Історія донкіхотства починається від того часу, коли хтось із читачів роману вперше назвав себе Дон Кіхотом.
</span>
Во время первой встречи Порфирий ведет себя то «спокойно и холодно», то «язвительно» и иронично. Раскольников понимает игру следователя («он меня ощупывает», «В самом деле вы такой притворщик?»), поэтому в его душе появляется раздражение и злоба. Вопросы следователя, темы их разговоров постоянно держат Раскольникова в напряжении. Нашел Порфирий и статью, когда-то написанную Раскольниковым, и вызывает героя на разговор о его теории. Порфирий проницателен, вопросы, задаваемые Раскольникову, касаются самых существенных положений статьи: как отличить «обыкновенных» людей от «необыкновенных» и какие муки совести должен испытывать преступник.
Вторая встреча Раскольникова со следователем еще более напряженная. Порфирий, не таясь, объясняет свою тактику: всякое преступление — частный случай, необходимо учитывать психологию преступника. «Да и пусть, пусть его погуляет пока, пусть; я ведь и без того знаю, что он моя жертвочка и никуда не убежит от меня!» Игра Порфирия становится намеренно открытой, в его голосе звучит то откровенная издевка, то нарочитое сочувствие, он то шепчет, то хихикает, то становится совершенно спокойным: «Да уж больше и нельзя себя выдать, батюшка, Родион Романыч». Оба, и следователь, и преступник, знают правду о преступлении, они вполне объяснились между собой. Раскольников в исступлении произносит, обнаруживая игру Порфирия:
«Ты знал, что я болен, и раздражить меня хотел, до бешенства, чтоб я себя выдал, вот твоя цель!» Лишь нечаянный случай — признание в убийстве красильщика Николая — спасают Расколь-никова от неминуемого поражения. Но он понимает, что это лишь короткая передышка.
«Может быть, развязка!» — думает Раскольников, вновь увидев Порфирия. Во время последнего свидания игра заканчивается, Порфирий Петрович откровенно рассказывает Раскольнико-ву о своем расследовании убийства, дает подробный анализ его поведения, указывает на откровенные ошибки и промахи, объясняет и мотивы совершения преступления и «совершенно убежденным голосом» завершает: «Как кто убил?..<…> да вы убили, Родион Романыч!» В сцене последнего свидания обнаруживаются и положительные человеческие качества Порфирия: сочувствие преступнику, желание помочь. Он искренне советует Рас-кольникову самому «учинить явку с повинной», ибо это облегчит его участь. Он подбадривает Раскольникова, убеждая его, что он «все-таки не безнадежный подлец. Совсем не такой подлец!», что «вам Бог жизнь приготовил», советует ему: «Станьте солнцем, вас все и увидят. Солнцу прежде всего надо быть солнцем».
В поединке Раскольникова и Порфирия Петровича победил последний. Но, не признавая теорию Раскольникова, он не принимает его бунт против жизни и ее установлений.
