<span>Тема твору Конвульсії й загибель «маленької людини» у мережах знеособлених, відчужених сил. »Перетворення» я прочитала вперше до того, як ми почали вивчати творчість Франса Кафки. Не приховуватиму , мене трохи вразив сюжет його добутку. Щось подібне я зустрічала, мені здається, тільки один раз, коли зштовхнулася із творчістю Едгара По. І на мене зробило враження не стільки саме перетворення, скільки подробиці, з якими автор описав його. Йому вдалося настільки точно передати відчуття героя, його почуття, його поводження, що я змогла представити себе в ролі дивовижної комахи. Жах, кошмар, у який перетворилася його колись тихе й спокійне життя, пройшли перед моїми очами, як кінострічка заворожливого фантастичного фільму. Але є деталь, що мені не вдалося помітити при першому прочитанні новели. Я не побачила самого головного — тієї «моралі», що намагався донести до читача письменник. Але ж це те, із чим я й мої сучасники зіштовхуються щогодини, щохвилини. Це трагедія «маленької людини».</span><span>Так, Грегор Замза був «маленькою людиною». І він жив своїм «маленьким щастям». У нього була сім’я. У нього була сестра, що він любив і цінував. У нього була, нарешті, ціль у житті — нагромадити грошей для того, щоб сестра надійшла в консерваторію. Але скоїлося лихо. Раптово, ранком звичайного дня, він усвідомив, що його, Григора, уже немає. Вірніше, що він уже не він… І зникає все: зникає любляча сім’я, робота, ціль життя — всі, для чого він жив, за що боровся. Він став безпомічним. Тепер він не може заробляти гроші, не може говорити, огидно себе почуває. Але не в цьому його трагедія. Він залишився один, один у цілому світі, — от трагедія героя. У кожного з нас є люди, яких ми любимо, є люди, які нас люблять, є люди, які нам необхідні і яким необхідні ми. У Грегора Замзи теж були такі люди, але з ним трапилося нещастя, і все відвернулися від нього,</span><span>Дуже важко почувати, що ти не такий, як всі, і тому навіть родичі відвертаються від тебе. Боляче усвідомлювати, що ускладнюєш і робиш нестерпної життя близьких. Але ще болючіше думати, що вони ненавидять тебе, не бажаючи навіть бачити потворну істоту. От як Франс Кафка описує фізичні страждання свого героя; «…Грегор — будь що буде — втиснувся у двері. Одна сторона його тулуба піднялася, він навскіс ліг у проході, один його бік був зовсім поранений, на білих дверях утворилися потворні плями…». Автор дуже докладно описав знущання батька над бідною істотою, у яке перетворився його син. І мені здається, що, описуючи фізичний біль свого нещасного героя, письменник намагався показати його моральну катастрофу. Я думаю, що не на двері утворилися ці «потворні плями», а в чистій душі Грегора відкрилися невиліковні рани. І не тіло героя обливалося кров’ю, а душу, що почувала і в той же час відмовлялася зрозуміти поводження батька, сестри й матері.</span><span>Але от, нарешті, сім’я звільнилася від каменю, що обтяжував неї. Грегор умер. Чи було це ударом для близьких? Чи важко було усвідомити смерть одного зі членів сім’ї? «Ну от7 — сказав пан Замза, — тепер ми можемо подякувати Бога», — от реакція батька на повідомлення про смерті сина. Чи нормально це? Бездушно? Жорстоко? Франс Кафка досяг своєї мети. Кожний читач задумався над цими питаннями. І знайшов для себе єдино вірна відповідь. Я теж знайшла його, от він: кожна людина повинен постаратися зробити хоча б кого-небудь зі своїх близьких дійсно щасливим, подбати про долю кого-небудь, крім себе. І тоді, я вірю, менше буде на нашій планеті «маленьких людей», сліз і трагедій самітності.</span> <span>
</span>
Невмируще джерело
Не можна собі уявити дівчину або працьовиту людину, що не співають гарних народних пісень.
Пишучи фольклорні твори, люди відображають в них своє життя, любов до рідної землі і взагалі, всі вияви людської душі. Михайло Васильович Гоголь дуже точно висловився про значення народної поетичної творчості: "Пісні малоросійські - казав він, - можуть с повним правом називатися історичними, тому що вони не відриваються ні на мить від життя і завжди вірні тодішній хвильки й тодішньому стану почуттів…"
Ліричні жанри дуже широко розвинулися в українському фольклорі і, так як пісні мають багато різних тем, то в зв'язку з цим вони поділяються начеб то на групи або жанри. Ще в давнину, як вважають вчені, коли у наших предків засобом спілкування були незрозумілі для нас вигуки, в основному вони користувалися ними для полегшення праці і об'єднання спільної сили в один трудовий рух. Згодом з вигуків почала утворюватися мова, в зв'язку з чим пісні ставали багатшими та мелодійними. І нарешті пісні почали набувати самостійності і ставати частиною усної народної творчості.
До лірики - частини фольклору можна віднести обрядові пісні, пісні родинного ухилу і т.д.
Найбільші групи, на які поділяється лірика є родинно-побутові пісні, трудові та календарно-обрядові пісні.
У родинно-побутових піснях оспівується життя в родині, відносини між членами сім'ї і т.д. часто можна почути дуже розповсюджені пісні про кохання, які теж відносяться до родинно-побутових пісень. Основними їх героями є батьки та діти, коханий і кохана, свекруха та невістка, тощо. Наприклад пісня "А я в батька росла":
А я в батька росла,
Одиниця була,
Мене мати не жаліла -
Взяла, заміж віддала.
Віддала мене мати
У чужу стороні,
Між велику сім'ю.
А чужа сторона
І без вітру шумить, -
Чужий батько, чужа мати
І не б'ють, то болить.
Соціально-побутові пісні оспівують в собі стосунки між людьми різних прошарків суспільства, а також - життя громадян. Соціально-побутові пісні, як і всі пісні українського фольклору, дуже різнобарвні та соковиті, так як сюди входять чумацькі пісні, рекрутські та солдатські, кріпацькі, козацькі, бурлацькі і наймитські та стрілецькі пісні.
Взагалі, лірика є дуже багата на народні пісні, які в свою чергу є значною частиною набутків українського народу.
І ніщо не може скоротити це дивне диво народу - пісню, що таїть в собі стільки вчасної сили!
Минають віки, змінюються правителі, потрясають світ ніщивні війни та голодомори, і взагалі, багато що приходить нового та сучасного, а народна пісня завжди залишається і проносить через усі злигодні та незгоди свою красу, свою нев'янучу молодість.
І я вважаю, що українська пісня найкраща, найпрекрасніша з усіх народних пісень світу!
Добро і зло, вірність і зрада, поетичне покликання і сіра буденщина зіткнулись у драмі-казці Лесі Українки «Лісова пісня», яка розповідає про красу людських почуттів і згубність духовного гноблення, про необхідність збереження гармонії між людиною і природою.
У ліс приходять люди, приносять свої клопоти. Голос Лукашевої сопілки пробуджує з зимового сну Мавку — «весна ніколи так ще не співала…» Дитина лісу і сільський хлопець закохуються. Перша дія — цвітіння їхнього кохання і одночасно це весняне буяння природи. На голос Лукашевої «веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти ».
У другій дії — зміліло озеро, «очерет сухопнелестить скупим листом». Природа в’яне. Почорнів жар маку. З останніми квітами та зжатим стиглим житом полягло й кохання Лукаша до Мавки. Тут ми бачимо, що роздвоєна душа юнака вагається — між поезією і прозою буття, мрією й буденністю.
На противагу Лукашеві, ніжна Мавка викликає у нас щире захоплення. «Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає», — ці слова найстисліше і найяскравіше виражають головну суть образу Мавки. Вогонь її кохання сильніший за смерть. Він допоміг їй вирватись із мертвого царства Того, що в скалі сидить. Кохання Мавка сприймає, як «огнисте дерево». У ніч першої зустрічі з Лукашем на її чолі палає зоряний вінок, а коли коханий зрадив, «всі зорі погасли в вінку і в серці». В останньому монолозі героїні безсмертя асоціюється з ясним вогнем, вільними іскрами. І, як віра й надія, знову спалахують вогні в її зоряному вінку.
Лукаш за зраду найчистіших своїх почуттів, за зраду любові тяжко покараний: Лісовик перетворив його на вовкулаку. Цей символічний епізод змушує нас задуматися про вічні моральні цінності: хто зрікся духовного життя, загасив у собі порив до прекрасного, той перестав бути людиною.
Проза життя знищує прекрасну мрію Лукаша, буденщина засмоктує, наче поліське болото. Проте мрію вбити не можна. Про це голосно співає сопілка у фіналі.
<span>Справді, людина завжди може знайти в собі сили з будь-якої прірви свого падіння піднятися на височінь людського духу — через страждання, через усвідомлення своєї недосконалості, через самопізнання і добротворення.</span>
Лаврін - лагідний, м'який, жартівливий.<span> у Лавріна — «веселі, сині, як небо, очі світилися привітно і ласкаво». У розмові з Карпом про дівчат він у кожній виділяє привабливі риси, виявляє доброзичливість до навколишнього світу. Йому властиве почуття гумору. Парубком він не бере участі у сімейних сварках, а своє ставлення виявляє у жартах: то зліпив коник з глевкого хліба, спеченого Мотрею, то жартівливо плюнув на купку буряків і квасолі, коли Мотря кинула миску з борщем під ноги свекрусі. Закоханий у Мелашку, він освідчується, думає й говорить словами пісні: «Брови чорні, очі карі — любо подивитися; личко як калина, а як гляне, засміється, в мене серце в'яне», «Як з нею не оженюся, то в Росі утоплюся» та ін.</span>
Але нове становище в сім'ї після одруження вносить свої корективи. Прагнення хазяйнувати самостійно призводить до конфлікту з батьком. Лаврін не може обминути і сімейних чвар. Він не поступається братові грушею, сподіваючись продавати щороку груші і брати гроші. Такі міркування й поведінка Лавріна свідчать про ті безумовні зміни, яких він зазнав, <span>Він у всьому бачить хороше, добре, шанує людей, захоплюється красою природи, має ліричну душу і грає на сопілці. Але, нажаль, зрештою і Лаврін стає егоїстом.</span>пристосовуючись до умов дрібновласницького побуту.