Художня література-це політ душі автора, тому в своїх творах він може писати пре все, що тривожить його душу. У когось це любов, у когось соціальні проблеми, а у когось телебачення.
В сучасності телебачення має великий вплив на людей старших, тому що менші вже не дивляться телевізор, а дивляться ютуб та інше.
Тому в художній літературі можна і потрібно порушувати проблему телкбачення
Головний герой, як і сам письменник, залишився сиротою, виховувався у дядька, доки той не загинув від німецької бомби. Вже з початку повісті ми бачимо, що хлопчик серйозний, відповідальний. А зі смертю дядька йому і зовсім довелося покладатись тільки на себе.
Він іде дорогами війни, сповненими небезпек, перемагаючи в собі страх, перемагаючиінколи фізичне безсилля та хворобу. За віком він був нашим одноліткомАвтор розповідає про зустріч на базарі Климка та Зульфата зі своєю вчителькою, яка з малою дитиною опинилася в безвиході. З цього часу у друзів з'явилося благородне бажання допомогти їй, і вони беруть на свої слабкі плечі усі турботи про Наталю Михайлівну з Олею, стають їх опорою. Саме опікуючись їх життям у першу чергу, вирушає юний герой новели Климко у далеку дорогу. На ній Климко з шевцем рятує під час облоги на базарі незнайому дівчину від Німеччини, хоч міг поплатитися за це життям. Біда зближує, згуртовує людей, виявляє глибини людської душі: доброту, порядність одних і жорстокість та підлість інших.
<span>Пізніше ми бачимо Климка під час перебування у тітки Марини, яка виходжувала його в гарячці і хотіла навіть залишити в себе - всиновити. Але хлопчик, хоч йому і подобалося у доброї жінки, не погодився, бо відчував відповідальність за життя дорогих йому людей. Мені здається, що у цьому епізоді дуже виразно показується доброта і самовідданість людської душі .Після небезпечної дороги, після важких випробувань, сповнений радістю, повертався назад Климко з дорогоцінною сіллю. І тут підстерегла хлопчика невблаганна смерть, як підстерігала вона на тих воєнних дорогах багатьох його ровесників.Тут і скосила його черга з німецького автомата: "Він уп'явся пальцями в діжурку на грудях, тихо ойкнув і впав. А з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль..." Ця повість страшна своєю правдою про війну і красивою правдою про благородних людей</span>
Світ творчості А. Малишка — ліричний і неповторний. Його вірші впливають на читача насамперед своєю щирістю та емоційністю. Теми, до яких звертається поет, досить різноманітні. Проте є певні сталі мотиви, які мандрують від одного вірша до іншого.Однією з повторюваних тем творчості Малишка є тема туги за рідною домівкою, спогади, пов'язані з дитинством та батьками. З біографії автора ми знаємо, що понад усе він поважав батьків, дуже любив матір і завжди піклувався про неї. Нікому не дозволяв ображати її, завжди ставився з великою турботою. Тема материнства, вдячності сина матері відобразилася й у віршах Малишка. Мабуть, най- відомішим текстом поета є «Пісня про рушник». Мені дуже важко читати цей текст як звичайний вірш — мелодія пісні настільки тісно пов'язана з поетичним текстом у моїй уяві, що я мимоволі починаю наспівувати. Багато віршів поета потім стали піснями.Про значення творчості Маїишка промовисто свідчить випадок, що стався в моїй родині. Нещодавно я, як завжди, розповідав бабусі про новини в школі, розповідав, що ми вивчаємо, і згадав про пісню, що починається словами «Рідна мати моя, ти ночей не доспала...» Бабуся трошки здивуваїася: «Ви досі вчите народну творчість? Хіба ви не закінчили цю тему?» Коли ж я сказав їй, шо ця пісня не народна, а написана А. Мачишком. слова якого поклачи на музику, бабуся навіть не одразу повірила. «Дивно, я все життя вважала, що це народна пісня», — сказата вона. Мабуть, це велика честь для поета — створити тексти, що знатимуть і любитимуть люди.Мені дуже подобається вірш «Вогник». Одразу уявляю собі невеличку хатину, тополю біля неї і самотній вогник у вікні У цьому тексті автор знов пише про тугу за батьками. Точніше, це навіть не туга, а світла печаль, спогад про дитинство, бажання повернутися в ті часи. Батьки згадують синів, яких вони виростили і відпустили у доросле життя. А ліричний герой завжди відчуває зв'язок із домом:Та де б не ходив я в датекій дорозі, В чужім чи у ріднім краю, Я згадую вогник у тихій тривозі і рідну хатину свою.<span>Сум за домівкою та батьками, бажання постійно повертатися додому — це почуття, зрозумілі кожному. Можливо, саме тому поезії А. Малишка не залишають байдужими жодного читача, а в поєднанні з музикою — хвилюють і розчулюють майже до сліз.</span>
Перемогти, приборкати... А приручити? А згадати, що всі ми тварини?Бо так само харчуємось (більшість не відмовиться харчуватись м'ясом). Маємо ті ж інстинкти продовженя роду, дитинчат вирощуємо більш-менш дбайливо. Правда не всі. Хижаки як серед тварин, так і між людей, швидше знищать власне дитинча, ніж дозволять собі померти від голоду. Звірі правда не додумались свооїх дітей продавати, так що тут вони порядніші...
Ну гаразд, приборкаємо. Он церква скільки часу цим зайнята? Чи не лише цим? Хрестові походи, полювання на відьом, нищення єресей разом з єретиками...
Ні, ніяк одні звірі (у овечих шкурах) не можуть без звірства інших, вірних. Якось у одному третьосортному фентезі трапилась фраза:"Пророки лишаються безгрішними, а ми, паладини, робимо те,що треба". Так і живемо.
І житимемо. Бо "звір" рятує нам життя. Якщо нападуть хулігани й буде не до розмов, наприклад. Інша річ, шо у кожного з нас свій "звір" у душі: в кого вовк, а в кого й пацюк. Варто б знати, який саме, бодай про себе. А особиста чи вічна проблема? Я вважаю, це дуже особиста проблема кожної живої людини. Не з тих, що вирішують на громадських зборах, тут і референдуми безсилі. І тримати свого "звіра" на припоні, чи ні - добра воля кожного з нас. Варто лише перед тим, як дати волю своїм інстинктам, уявити, де сам себе хочеш бачити: між людьми, чи у звіринці?
Нарождуючись людина уже має свою долю. І у кожної вона індивідуальна.
У сучасному світі є дуже багато успішних і відомих людей. Дехто думає що бути відомим це легко, але це ж не так. Дорога до відомості і успішності дуже терниста. Для мене успішною людиною є Вікторія Рожко. Це багаторазова чемпіонка України з армспорту, призерка Європи. І цього вона добилася сама. І це дуже важко. Зараз вона навчається в універмитеті ім. Тараса Шевченка.
Для кожного успішна людина це індивідиум. Тож добивайтеся і пройдіть цю тернисту дорогу до знаменитості.