Новела «Intermezzo» — один із кращих творів Михайла Коцюбинського. Тема — роль митця і призначення мистецтва в суспільстві. В основу твору лягли враження автора від перебування в селі Кононівці, куди він їздив на перепочинок. М. Коцюбинський любив природу, але спочатку й вона викликає відразу. Втома міцно тримає душу письменника, він бореться з нею за свій душевний спокій. І втома поступово відступає. М. Коцюбинський милується природою, подовгу гуляє полями. У листі він зізнавався: «Так полюбив земні простори, сонце, що мені жалко години, проведеної у хаті». Саме тут, серед кононівської природи, зустрівся автор з дійовими особами новели.
У підзаголовку до «Intermezzo» написано: «Дійові особи» і подається їх перелік. Зозуля, жайворонок, три білі вівчарки, ниви, сонце, моя утома, людське горе. На перший погляд, їх і дійовими особами не назвеш, та вони тісно пов'язані між собою, доповнюють одне одного, зумовлені ідейним змістом. Спочатку природа ніби протистоїть ліричному герою: «На небі сонце — серед нив я». Поступово відновлюються сили героя, сонце змінює його настрій, стає бажаним гостем. У закличних словах: «Погаси сонце й засвіти друге на небі...» відчувається готовність героя до нової боротьби. Розгортанню образу сонця допомагають зозуля й жайворонок. Під натиском сил природи відступає «утома». Спершу вона повністю заволоділа героєм, та проходить час, і вона нагадує про себе тінню чи хмаринкою на якийсь час та й поступається місцем сонцю.
Образ селянина — це втілення народного героя. Зустрівшись із ним, герой відчув усі страждання бідного безземельного затурканого селянства. Образ селянина уособлює народ, за щастя і свободу якого повинен боротися митець своїм художнім словом. Ліричний герой співпереживає горю селянина, думає про долю трудящих.
Новела «Intermezzo» — суцільний пейзаж, і в той же час ми не бачимо природи, не знаємо, що в ній відбувається. Перед нами — душа ліричного героя. Саме душею заволоділа втома, саме в душі грає жайворонок на голосній арфі, глибоко в душу западають слова селянина. «Дійові особи» символізують складну боротьбу, що відбувається в душі героя, передають, як поступово, відпочиваючи, приходить він до усвідомлення необхідності боротьби.
<span>Дійові особи новели «Intermezzo» — символи суперечливих почуттів та переживань ліричного героя, який втілює кращі риси митців своєї епохи. </span>
І.Франко "Фарбований лис"
Характеристика лиса, цитати:
1) "Жив собi в однiм лiсi Лис Микита, хитрий-прехитрий."
2) "А вже як вибрався на лови — чи то до курника,
чи до комори, то не було смiлiшого, вигадливiшого та спритнiшого злодiя
над нього."
3) "Се незвичайне щастя i та його хитрiсть зробили його
страшенно гордим."
4) "Йому здавалося, що нема нiчого неможливого для нього."
Лукаш — як антипод добра і зла, розглядається як образ талановитої людини, що має хист митця, але його засмоктують дрібновласницькі інтереси. Під впливом навколишнього середовища Лукаш поступово втрачає щедрість, щирість, ніжність почуттів. Лукаш-вовкулака — це образ, сповнений протиборства людини з собою, людини з дискомфортом душі, що приводить до трагічного її кінця.
Мавка більш близька нам, бо вона бореться за кохану людину, її духовна краса виявляється у всьому: в любові до природи, в баченні її краси, в шанобливому ставленні до старших, в готовності принести себе в жертву заради інших, в умінні прощати й вірно любити.
Любов же Лукаша не витримує перевірки буденщиною. Він не зумів захистити своє почуття. Нерішучість, безвольність, непослідовність у вчинках і почуттях, відсутність внутрішньої гармонії — це ті негативні риси його характеру, що привели його до загибелі.
Отже, Леся Українка в образі Мавки втілила свої мрії про вільне, духовно багате, гармонійне життя, а образом Лукаша ствердила думку, що людина з суперечливим характером, роздвоєною душею, дрібновласницькою психологією, обмежена і бездуховна, не має права на щастя, бо порушує своїми діями закони природи. Мавці в кінці п'єси даровано душу.
Мирный Панас<span>Мирный Панас - псевдоним талантливого украинского писателя-беллетриста, одного из мастеров украинской художественной прозы. Первые его произведения печатались (с 1872 г.) за границей и долго не допускались в Россию. Роман Мирного "Хиба ревут воли, як ясла повнi?", написанный в сотрудничестве с И. Билыком и изданный в 1880 г. в Женеве, был запрещен и в Австрии. Это и заставило писателя, состоявшего на русской государственной службе, прибегнуть к псевдониму, оставшемуся нераскрытым и после появления в России ранее запрещенных произведения Мирного. Деятельность его началась в то время, когда украинское художественное слово уже заняло прочные позиции, обещавшие в будущем нормальное развитие и большие достижения. Освобождение крестьян освободило и литературу от служения практическим, злободневным народным нуждам. В процессе этого освобождения принял участие и Мирный. В первых его произведениях звучат ноты, родственные Марку Вовчку ("Лихий попутав"), но затем он идет по новому пути и дает победу новому направлению. Задачей своей Мирный поставил "просто и правдиво" рассказать "будничную жизнь" своей родины. Он дал ряд широко задуманных произведений, в ярких и живых образах развертывающих картину социальной жизни деревни левобережной Украины почти за целое столетие. Отправным пунктом у Мирного обыкновенно является крепостное право. Он изображает отношения, выросшие на этой почве, их постепенную ликвидацию и начало новой эпохи "свободного труда" и развития капитализма. Выводы писатели глубоко пессимистические. Они вложены в уста "дiда Цласа" ("Лихо давне и сьогочасне"): "Правда, и то было горем, что пригибало нас к земле, издевалось над нами, за людей не считало. Зато давнее горе не разделяло людей, не разводило их в разные стороны, не заставляло забывать о своих, научало держаться сообща. А теперь какое горе настало?!" Мирный готов повторить горькие слове песни слепых: "Та вже тii Правди, Правди не зиськати, - бо стала та Кривда тепер панувати". Не даром бабуся-рассказчица поэтической "Казки про Кривду i Правду" на вопрос: "бабусю, а настане коли такой час, що Правда подолiе Кривду i почне на землi панувати?" - низко опустив голову, ничего не отвечает... Мятущиеся в искании правды обыкновенно являются у Мирного бесполезно гибнущими силами. Однако, пессимизм писателя не приводит его к тенденциозному злоупотреблению черной краской: художественный реализм заставляет его соблюдать чувство меры. Рядом с такими тяжелыми сценами, как усмирение бунта ("Хиба ревут воли"), рядом с гнетом обыденщины у Мирного звучат и примиряющие ноты, например, в картинах природы или в изображении молодого веселья на колядках (неоконченная повесть "Повiя"). Мирный никогда не опускается до этнографиза; на первом плане у него душевные переживания человека. В одном из удачнейших в художественном отношении рассказов Мирного, "Морозенко", мать рассказывает сыну сказку о снежном короле - и когда мальчик, заблудившись зимой в пути, замерзает, перед угасающим его сознанием проходят чарующие фантастические образы. Недостатки Мирного - растянутость его произведений, отсутствие гармонии в их построении, нередко художественная неубедительность психологического анализа. Главная его сила - в пластическом изображении глубоких социальных процессов, преломляющихся в душах людей сообразно с их положением на той или иной ступени общественной лестницы. Реализм Мирного теперь кажется несколько старомодным, но до сих пор эпическим спокойствием стиля, богатством языка и пластичностью рисунка, правдивым изображением быта украинской деревни способен противодействовать непродуманному увлечению новизной ради новизны. Комедии Мирного "Перемудрив" и "Згуба", драма "Лимерiвна" значительно ниже его рассказов; его драматическим персонажам недостает определенности, пьесам - действия; искусственны монологи, поясняющие дальнейший ход действия. - Ср. Петров "Очерки истории украинской литературы XIX столетия" (Киев, 1884); О. Огоновський "История литературы русской", ч. III, вып. 2-й (Львов, 1893); С. Ефремов "Iсторiя украiнськаго письменства" (Санкт-Петербург, 1911); И. Стешенко "Панас Мирный" (в VII - VIII кн. "Лiтературно-наукового Вiстника", 1914). Мих. Могилянский.</span>
