Ця драма наповнена народними піснями, які пам’ятають й досі: «Віють вітри,
віють буйні…», «Сонце низенько, вечір близенько…», «Гомін, гомін, гомін, гомін
по діброві…», «Ой під вишнею, під
черешнею».
І.
Котляревський намагався зробити комедію надзвичайно легкою для перегляду. На
мою думку, йому чудово вдалось зробити це.
<span>Я вважаю, що Наталка є справжньою українською жінкою, бо «<em>золото – не
дівка! Наградив Бог Терпилиху дочкою. Окрім того, що красива, розумна, моторна
і до всякого діла дотепна – яке в неї добре серце, як вона поважає матір свою,
шанує всіх старших за себе, яка трудяща, яка рукодільниця, що й себе і матір
свою на світі держить</em>». Й справді, після смерті батька на Наталчині плечі
лягла тяжка відповідальність: піклуватися про себе й про свою стару матір. Мені
здається, ця дівчина дуже відповідальна й хазяйновита, адже «<em>всі матері
приміром ставлять її своїм дочкам</em>.» Крім того, вона «<em>так
обезглузділа, що любить запропастившогося Петра!</em>». Наталка настільки
закохана у парубка, що навіть не погоджується вийти заміж за шанованого на селі
возного, який має можливість забезпечити грошима Терпилиху із дочкою до
кінця життя. В образі дівчини поєдналися найкращі риси людини: щирість,
життєрадісність, наполегливість, доброта і повага. І те, що Полтавка все ж таки
одружилася з Петром є своєрідною винагородою за її відданість.</span><span>Мабуть, українська жінка стала справжнім символом України, адже вона
незрівнянна, неповторна, мудра і розсудлива. Така, як Наталка Полтавка. </span>
<span>Дотепна і весела повість В. Нестайка «Тореадори з Васюківки» розповідає читачам про вірну дружбу двох хлопців, про їх мрії, фантазії і витівки, про те, які добрі серця мають Ява і Павлуша – два нерозлучних товариша. Ці хлопці у відповідальні і вирішальні хвилини завжди виявляють милосердя, доброту і навіть сміливість</span>
Поезія Ольжича<span> Олега Кандиби насичена героїчною тематикою. Героїзм у поезії Ольжича - вільно обраний і вільний усякого розрахунку, всякої думки про духовну чи іншу нагороду: він сам - своя найвища й, чесно кажучи, єдина гідна нагорода, що вища навіть за славу.</span><span> Ольжич належав до групи письменників-націоналістів, що визначали свій світогляд як «трагічний оптимізм», що несе у собі певну філософічність. Перш за все у назві «трагічний оптимізм» поєднано непоєднуване, це вже, по суті, такий собі філософічний парадокс. Назва світогляду письменника умовна, а для самого Ольжича й зовсім сумнівна, бо його світогляд скерований не на трагічне в житті людей і народів, а на цілковите переборення трагічного - переборення не через оптимізм, а через героїчну самопожертву, через самовільну відмову від усіх тих духовних та інших благ земних, що їх здійсненність, осяжність і бажаність саме оптимізм звичайно обстоює. </span>Героїчний світогляд<span> Ольжича стоїть понад оптимізмом і песимізмом - понад позитивною чи негативною оцінкою земної дійсності; бо піднесений у ньому саможертовний героїзм не залежить ні від тієї дійсності, ані від її оцінки - тільки від емоційно-вольового напруження самої людини і ні від чого більше. Звідси в поезії Ольжича оте начебто оптимістичне прийняття й виправдання світового буття космосу в усіх його реалізаціях; бо всі вони - лише матерія і нагода для героїчного самовиявлення людини. Монументальність Ольжичевого стилю, така неповторна в цілій українській поезії, спирається на те, що Ольжич, мабуть, - єдиний майстер українського вірша, виразно обдарований епічним хистом.</span>
Дядько Шпичак поїхав до хлопчикових батьків і вони завели розмову про лося.-Добридень Лілю та Олексію!- Привіт і тобі якщо хочеш Шпичаку!-Ваші діти стали свідками вбивства!-Якого ще вбивства?-Вони побачили як я вбив лося із заповідника якого вони діставали із ополонки.-І що далі???-Вони хутко помчалися в заповідник.-Правильно вони зробили.Ати чого від нас хочеш.-Я хочу щоб ви зупинили своїх дітей.А я за цем віддам вам роги.Ну що згодні?-Ні тому що ви винищуєте природу і все живе!!!!-Ну будь ласка!-і так Шпичак благав години зо дві!Але батьки так і не погодилися тому що вони любили природу і навчили цього синів.
Як я проведу літні канікули в цьому році? Звичайно у бабусі в селі. Спати на сіннику саме задоволення. В запашному запаху сіна намішана маса відтінків лугових і польових трав та квітів. Соломинки, які вибилися з-під покривала, ніжно лоскочуть ніс та вуха.
Небо з чорного поступово стає ліловим. Починається ранкова перекличка півнів. Десь унизу в сараї, бабуся гримить цинковими відрами, збираючись на ранкове доїння. Корова Зорька, відкликаючись на своє ім’я, давно прокинулася і своїм муканням вітається зі всім двором.
Бабуся лозиною підганяє Зорьку вслід стадом і проціджує молоко. Я стрімголов скочуюсь з сінника, біжу до рукомийника, швидко вмиваюся і чищу зуби. Через п'ять хвилин я сиджу за масивним дубовим столом, де мене вже чекає сніданок — хрусткий окраєць свіжоспеченого хліба та кухоль ще теплого молока.
Потім я біжу до бабусі в город, де більше заважаю, ніж допомагаю, так як абсолютно не маю поняття, як полоти, підгортати тощо. Коли натовп усміхнених хлопців та дівчат, запекло жестикулюючи, намагається привернути мою увагу, бабуся з явним полегшенням, відправляє мене з ними купатися на річку.
На бігу ми скидаємо з себе майки, шорти і з розбігу, з дикими криками, розрізаємо своїми тілами прохолодну, пружну воду. Рибалки з протилежного берега погрожують нам кулаками, і ми вискакуємо з річки, як зграйка розтривожених птахів. Відбігши, падаємо на прибережну, з останніми крапельками роси, траву, після чого поступово затихаємо. Коники і цикади стрекочуть прямо у вуха. Різнобарвні бабки, ніби загін вертолітників, кружляють над головами. Ми загоряємо, перевертаючись на сонечку, як рум'яні оладки.
Хтось запропонував пограти в доганялки. Всі знову зірвалися з місця і помчали навипередки, тепер вже одягаючись на ходу. Я біжу без зупинки, не оглядаючись, поки не опиняюся на узліссі. Зупиняюся віддихатися і поринаю в чарівний світ звуків і фарб. Птахи виводять свої трелі різними голосами, які зливаються в єдину дуже потужну симфонію. Вітерець пробігає легким трепетом клавіш роялю по листочкам кущів, піднімаючись все вище і вище і, нарешті, потроху завмирає десь у розлогих кронах могутніх дерев-старожилів. Моє «ау ...!» котиться по величезній галявині, оббігає її навколо і злітає в небо. Тут знову з-за кущів і дерев з'являються хитрющі, замурзані личка. З новими силами і переможними криками ми носимося по лісу до знемоги.
Сонце знаходиться в самому зеніті, коли ми, вже втомлені від спеки і своїх забав, повертаємося в село. Бабуся чекає біля хвіртки, приклавши руку «козирком» до чола. Побачивши мене, зморшки на її обличчі розгладжуються, очі теплішають і зволожуються.
За смачним обідом ми ділимося кожен своїми враженнями про минулий ранок і обом це цікаво. Потім в дальній кімнаті, де прохолоду дає пишноцвітна, з медовим запахом, липа за вікном, моя бабуся відпочине на старенькому плюшевому кріслі, а я на залізному скрипучому ліжку, бабусиному ровеснику, в неосяжній горі величезних пухових подушок.
Ми бачимо один і той же сон: літо, село, річка, ліс, мукаюча Зорька і ми в обнімку з бабусею. Назавжди... Які ж все-таки чудові літні канікули в селі!
ЕЩЕ ПО ТЕМЕ:
Твір на вільну тему. Твір на тему: Літні канікули. Світанок в степу, або літні канікули на просторах Бессарабії
Друзья! Спасибо вам огромное за рекомендации и репосты!