Весна – це така дивна пора року. Ще досить холодно, і земля ще не до кінця прокинулась від зимового сну. Ще дмухає холодними вітрами, ще ллють прохолодні дощі, але в повітрі вже відчувається той неповторний аромат, що притаманний лише весні. Аромат свіжості, тепла та нового життя. Коли спостерігаєш, як кожного року природа народжується знову і знову, коли кожен день сповнений передчуттям розквіту та життя – саме тоді розумієш, що це і є головне диво, що існує в світі.
Щастя ... У кожного воно різне. іноді його осягнути буває дуже важко, а іноді щастя зовсім поруч, тільки ми його не помічаємо. не треба стремить все життя шукати його, адже ми повинні озирнутися навколо, адже може бути так, що щастя поруч з нами.Я себе вважаю щасливим тому, що у мене є мама, тато і брат. Людина щаслива, коли він не хворіє. А ще я щасливий, що ходжу в школу, мене одягають і вчать. У мене багато друзів. Я дорожу їх дружбою.Я хочу, щоб всі люди були щасливі на землі, і не хворіли. Я думаю, що це і є справжнє щастя.
За допомогою метафор,епітетів,персоніфікацій,(порівянь,якщо є звісно,це означає наприк одну річ порівнює з другою)
ШРАМ (справжнє прізвище Чепурний)
По одежі і по сивій бороді, сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, по
пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду — старий «козарлюга». Був він син
паволоцького попа, по прізвищу Чепурного, учився в Київській братській школі, і
вже сай вийшов був на попи. Як же піднялись козаки з гетцу маном Остряницею, то
і він устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік Шрам і не всидів би
у своїй парафії, чуючи, як іллється рідна йому кров за безбожний глум польських
консистентів ,і урядників над українцями, за наругу католиків і унітів над
греко-руською вірою. Сидів він зимовником серед дикого степу на Низу, взявши
собі за жінку бранку туркеню; проповідував він слово правди божої рибалкам і
чабанам запорозьким; побував він на полі й на морі з низцями; видав не раз і не
два смерть перед очима да й загартовався у воєнному ділі так, що як піднявсь на
ляхів Хмельницький, то мав з його велику користь і підмогу. Ніхто краще його не
ставав до бою; ніхто не крутив ляхам такого веремія... У тих-то случаях
пошрамовано його вздовж і впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й
забули реєстрове його прізвище. І в реєстрах-то, коли хочете знати, не Чепурним
його записано. не раз дзвонив старий Шрам шаблею; далі, почуваючись, що вже не
служить сила, зложив з себе полковництво, постригсь у попи да й почав служити
богові.
Іванець Брюховецький
Іванець був собі не значний товариш, да за свою щиру службу старому
Хмельницькому мав велику в його повагу і шанобу. Бувало, проживаєш у
гетьманському дворі, то й чуєш: «Коханий Іванець! Іванець, друже мій єдиний'» —
озветься до його під веселий час, за чаркою. «Держись, Юру,— каже, бувало,
синові,— держись Іванцевої ради, як не буде мене на світі: він тебе не ошукає».
От Юрусь і державсь його ради, і вже було, що скаже Іванець, те й свято.
Мабуть, нечистий напутив його. Почав гроші збирати, почав усякому годити, почав
прохати уряду в гетьмана. Той і настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не
зміг держатись на гетьманстві да пішов у ченці, так Іванець, маючи в себе од
усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скілько його там
осталось, да й махнув на Запорожжє. А там як сипнув грішми, так запорожці за
ним роєм: «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» А він, ледачий, з усіма
обнімається, да братається, да горілкою поїть...Запорожці так собі його
вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим. Тепер уже він Іван
Мартинович Брюховецький. Ні на що славне Запорожжє, коли такі гетьмани настали!
Синоним до слова хымерний страшний