Что значили книги для семейства Бекетовых?
Для семейства Бекетовых книги имели огромную ценность. Детям с ранних лет читали Пушкина, сборник "Степка-растрёпка", "Жизнь животных" Брема, "Смальгольмского барона" Жуковского и прочие произведения. Глава семейства сам составил для детей сказку о царе Балдахоне. Отец даже самостоятельно создал иллюстрации к своему тексту. Все эти факты говорят о том, что семейство осознавало дидактическую роль книги в жизни детей, старалось развивать в новом поколении уважение к литературе, умение получать знания.
Если неошибаюсь
Тургенев
Бежин луг
Рассказ начинается описанием великолепного летнего утра. Автор охотится в лесах. Настреляв дичи, он к вечеру решает возвращаться домой, но в наступившей темноте теряет дорогу и выходит к Бежину лугу, где видит костер, а вокруг него крестьянских детей, которые пришли в ночное. "Выгонять перед вечером и пригонять на утренней заре табун большой праздник для крестьянских мальчиков". Автор объясняет детям, откуда он, и присаживается к костру. Следует описание ночи, той особой атмосферы таинственности, которая опускается на все в подобное время. Всего мальчиков пятеро: Федя, Павлуша, Илюша, Костя и Ваня. Старшему, Феде, на вид можно было дать лет четырнадцать. Автор подробно описывает внешность и особенности одежды всех мальчиков, и в этих деталях отчетливо просматривается разница их характеров. Мальчики варят в котелке картошку. Автор притворяется спящим, и разговор у костра возобновляется. Выясняется, что предметом обсуждения является нечистая сила и истории, с ней связанные. Илюша рассказывает историю о том, как они с приятелями якобы видели домового на бумажной фабрике. Костя повествует о слободском плотнике (остальные мальчики его хорошо знают) , известном своей угрюмостью.
Его невеселый нрав объясняется случаем, произошедшим с ним во время похода в лес за орехами.
Плотник заблудился и к ночи задремал поддеревом. Услышав сквозь сон, что его кто-то зовет, он встал и увидел русалку.
Сделав несколько шагов к ней, он опомнился и перекрестился. Тогда русалка перестала смеяться и заплакала. На вопрос плотника о причине слез, она ответила, что лучше бы он жил с ней до конца дней в "весельи", теперь же он перекрестился, и это стало невозможно. Поэтому она плачет и убивается. Однако теперь и ему суждено до конца дней печалиться. С тех пор плотник Гаврила не смеется и даже не улыбается. Другие дети живо реагируют на рассказ, обсуждают, есть ли в этой местности русалки, Федя, как самый старший, выражает скепсис по поводу рассказываемых историй.
Однако Илюша рассказывает другую быль о человеке, утонувшем в местном пруду (отмель посередине пруда якобы обозначает именно то место, где он утонул) . Местный приказчик послал псаря Ермилу на почту, тот по пути с почты забрел в кабак, выпил и возвращался уже ночью. Проезжая мимо пруда, увидел, что на отмели стоит барашек, белый и кудрявый.
Несмотря на странную реакцию лошади, Ермил решает взять его с собой. По дороге Ермил замечает, что баран глядит ему прямо в глаза. Ему становится жутко и, чтобы успокоиться, он принимается гладить барашка и говорить "Бяша, бяша".
А баран в ответ зубы оскалил и тоже говорит: "Бяша, бяша".
<span>В этот момент собаки вскакивают и бегут куда-то. Дети пугаются, но выясняется, что это просто кони чего-то испугались то ли ночной птицы, то ли волка. Через несколько минут все успокаивается. Дети начинают говорить о волках, об оборотнях, потом разговор переходит на покойников. Рассказывают о том, что в одном из окрестных сел появлялся покойный барин и что-то искал на земле, а когда его спросили, то ответил, что ищет разрыв-траву. Илюша рассказывает, что на родительскую субботу на паперти можно увидеть тех, кому суждено умереть в этом году. Упоминает о некой бабе Ульяне, которая видела на паперти одного мальчика, который умер в прошлом году, и себя саму. На возражение, что бабка Ульяна еще жива, Илюша отвечает, что год еще не кончился. Далее разговор заходит о светопреставлении (солнечном затмении) , бывшем не так давно. Крестьяне, бывшие свидетелями этого явления, перепугались, решили, что "Тришка придет". На вопрос о том, кто такой Тришка, Илюша начинает объяснять, что это такой человек, который придет, когда наступят последние времена, что он будет соблазнять парод христианский и что с ним нельзя будет ничего поделать ни в острог посадить, ни в цепи</span>
Розвиток поетичної творчості Шевченка
Іван Франко
Поетичну творчість Шевченка можемо природно поділити на чотири періоди, які суттєво відрізняються між собою.
Перший період – від 1838 до 1843 р., тобто від звільнення з кріпацтва до першої подорожі на Україну. Тут Шевченко стоїть ще на романтичному грунті, пише балади і сентиментальні думки, складає невеликі, а згодом і більші історичні поеми, вінцем яких є поема «Гайдамаки», розпочата ще 1838-го, а закінчена 1841 р., безсумнівно, під впливом повісті Чайковського «Вернигора», хоч в основу її змісту поет поклав оповідання свого діда і народні легенди про Коліївщину. У своїх поемах Шевченко ідеалізує козаччину з її гетьманами, військовими походами і пожарами. Але й тут уже виявляється нахил поета до реалістичного трактування предмету, до аналізу людських почувань і до суто психологічних проблем. Цього ж першого періоду з’явилися чудова мелодійна поемка «Катерина» і гарний фрагмент «Мар’яна-черниця».
У другому періоді, який триває від першої подорожі на Україну аж до ув’язнення поета навесні 1847 року, геній Шевченка широко розправляє крила, з великою силою вдаряє в різноманітні струни. Романтична струна не одразу перестає звучати – ще й тепер Шевченко пише деякі балади, але суто баладний тон у них поступово слабне і замовкає, а переважають щораз потужніші ноти психологічного і суспільного аналізу.
Козацька традиція відлунюється також у поемах «Невольник» і «Чернець» (остання розпочата ще на свободі, але написана вже в оренбурзьких степах), але вона вже не становить головного мотиву поеми, а є радше реквізитом делікатного психологічного аналізу. Романтична наївність поглядів на рідну історію поступається місцем критиці, не раз дуже гострій; у хвилини зневіри поет готовий віддати половину своїх найкращих літ, аби лише забути давню історію. З рамок національної і релігійної боротьби чуття поета виривається на широке поле одвічної борні людського духу за поступ і свободу – він пише «Івана Гуса» і «Кавказ», де зичить успіху тим самим черкесам, які вбили його приятеля де Бальмена. З іншого боку, з української національної позиції Шевченко переходить на позицію суспільну, піднімає могутній голос в обороні кріпаків і підноситься на високе становище вчителя, народного пророка, звинувачувача політичного і суспільного деспотизму. Але поруч із цим з-під його пера виходять і такі прегарні реалістичні образки з народного життя, як «Наймичка», в якій поет з великим захопленням змалював вияви жертовності, продиктованої материнською любов’ю.
Несподіване, страшне нещастя підтяло цю широку поетичну творчість, знищило навіть деякі вже написані твори, як, наприклад, поему про Гуса. Під тиском військової дисципліни Шевченкові важко було й думати про таку широку поетичну творчість. Під впливом суворих людей і ще суворішої природи киргизьких степів поет самозаглиблюється, аналізує себе самого і виливає на папір власні тугу і страждання. Період цієї другої неволі поета – це період ліричних пісень, почасти глибоко суб’єктивних, а проте не позбавлених широкого суспільного і політичного обрію, почасти – надзвичайно оригінальних і характеристичних переробок українських народних пісень.
Нарешті, четвертий період – то час від 1858 року до смерті поета. Лірична поезія, розпочата в неволі, звучить тут і далі, набирає сили і розширюється аж до могутніх акордів «Оди до світла», яку можна назвати натхненним апофеозом світла, свободи і поступу.
Характерною особливістю цього періоду є повернення генія Шевченка до реалістичних тем. Імпульс до такого повернення дало, безсумнівно, вчитування в Біблію, й зокрема в Псалтир і Книги Пророків, в Апокаліпсис. Ясна річ, що саме з цих творів Шевченко уклав собі своєрідну історіософію, що з них черпав свої думки про майбутнє, в якому передбачав якийсь великий катаклізм – день суду за сповнені тепер гріхи.