Почему Паустовский назвал сказку " Теплый хлеб"? Действие сказки происходит в суровые трудные годы. Не хватало зерна,хлеба, машин. Люди очень ценили каждый кусочек хлеба. Мальчик Филька незаслуженно обидел коня. Он бросил кусок хлеба в снег. «Слеза скатилась у коня из глаз. Конь заржал жалобно, взмахнул хвостом, и послал на деревню лютый мороз " Эта сказка о человеческих отношениях не только к людям,но и к животным, к природе. Уже от названия сказки веет добротой, чем то домашним . Теплый-значит добрый, сделанный с любовью.
Он был математиком химиком открыл много элементов
1) «Раз умирати кождому, але славно вмирати — се не кождо-му лучається. Не сумувати мені за ним, але радуватися його долею». (Захар щодо звістки про ймовірну загибель сина при обороні села.)
2) «Тілько по наших трупах увійдуть вороги в тухольську долину!» (Молодь на зібранні громади, обговорюючи план оборони від монгольських нападників.)
3) «Не відбити, але розбити їх — се повинна бути наша мета!» (Захар на громадському віче.)
4) «Силою і підступом узяли його, закували в залізні пута. Хоч без рани, а весь облитий був кров’ю ворогів. Ні, батьку, твій син не подав ім’я твоє в неславу». (Мирослава Захарові про поневолення сина.)
5) «Він радив тухольській громаді не спиняти монголів перед тісниною, але впустити їх у кітловину. Тут можна їх обступити і вирубати до останнього, а коли ні, то виморити голодом». (Мирослава про пораду Максима тухольцям.)
6) «Подвійний зраднику,— се твоя вина! Ти запровадив нас у сесю западню, відки ми вийти не можемо!» (Бурунда-бегадир до Тугара Вовка, руського боярина.)
7) «Дурний хлопче,… таким, як ти, треба жити… Життя — дорога річ, і за ніякі скарби його не купиш». (Тугар Вовк Максимові, умовляючи того зрадити свій народ.)
8) «Ну, то Богу дякувати! Надіюсь, що й не вийдете вже. Тухольці ціпкий народ: кого раз у руки зловлять, то вже не люблять пустити». (Максим Тугару Вовкові.)
9) «— Не хвали… дня перед вечором! Нащо тут великої сили, де сама природа своїми стінами й скалами спиняє вас?» (Максим Тугару Вовкові.)
10) «Не трать надії. Я задля того йшла сюди, в ворожий табір, через усякі небезпеки, щоб сказати тобі: не трать надії!» (Мирослава Максимові у шатрі батька в монгольському таборі.)
11) «Що мої мізерні машини проти такої ворожої сили? Твій батько не таку силу виведе проти них, а таку, проти котрої ніяке військо не встоїть». (Мирослава Максимові.)
12) «А то значить — сам собі вирви з рук останню поруку вдачі. Тухольці полонянина візьмуть, а мене проженуть! Ні, сього не буде! Я йду сам і без його слова». (Тугар Вовк Мирославі.)
Жив собi хлопчина.Його батько був лiсничим i охороняв королiвський заповiдник.Якось вороги батька розповiли королю неправду про батька Роба i його посадили разом з сином та дружиною до в'язницi.Маму та робiна випустили та забрали у них все майно.недовго так було,ского батько помер,а потiм мати.роб залишився сиротою вiн жив з дядьком.коли роб вирiс то вiн став вправним лучником.Його дядько вiдправив його на змагання лучникiв де роб виграв,та отримав золоту стрiлу.Вiн подарував ii прекраснiй ледi Марiан.потiм роб познайомився з бандою добрих розбiйникiв i став одним iз них!
И жил Олег, княжа в Киеве, мир имея со всеми странами. И пришла осень, и вспомнил Олег коня своего, которого когда-то поставил кормить, решив никогда на него не садиться. Ибо когда-то спрашивал он волхвов и кудесников: «Отчего я умру?» И сказал ему один кудесник: «Князь! От коня твоего любимого, на котором ты ездишь,— от него тебе умереть!»
Запали слова эти в душу Олега, и сказал он: «Никогда не сяду на него и не увижу его больше». И повелел кормить его и не водить его к нему и прожил несколько лет, не видя его, пока не пошёл на греков . А когда вернулся в Киев и прошло четыре года, на пятый год вспомнил он своего коня, от которого когда-то волхвы предсказали ему смерть. И призвал он старейшину конюхов и сказал: «Где конь мой, которого приказал я кормить и беречь?» Тот же ответил: «Умер». Олег же посмеялся и укорил того кудесника, сказав: «Не правду говорят волхвы, но всё ложь: конь умер, а я жив». И приказал оседлать себе коня: «Да увижу кости его». И приехал на то место, где лежали его голые кости и череп голый, слез с коня, посмеялся и сказал: «От этого ли черепа смерть мне принять?» И ступил он ногою на череп, и выползла из черепа змея и ужалила его в ногу. И от того разболелся и умер он. Оплакивали его все люди плачем великим, и понесли его, и похоронили на горе, называемой Щеко-вица. Есть же могила его и доныне, слывёт могилой Олеговой. И было всех лет княжения его тридцать и три года.
