У цій пісні найбільш помітні такі художні засоби як анафори та повтори. У пісні використано анафору «Ой хто, хто …».
<span>Спираючись на гуманістичні цінності драматургії XIX століття, молоді митці зосередили увагу на людині. У драмі «97» Микола Куліш поставив питання про людське життя як вищу цінність, висвітливши взаємовідносини особистості і радянської влади. У першій редакції п'єси піднімалася ідея гуманності влади, яка могла б стати на захист людини. Однак ця влада не захистила бідняків, прирікаючи їх на смерть. Антигуманна влада також приречена на загибель. У постановці «Диктатури» за Іваном Микитенком Лесь Курбас показав людини як соціальний об'єкт комунізації, як засіб виконання плану, коли особа підкоряється силі тоталітарного суспільства. Залежність долі людини від державно-партійного апарату зображені в комедії Микитенка «Соло на флейті». Пристосуванство Григорія Ярчука, центрального образу комедії, постає не як природна риса українця, а як наслідок-панування «нової влади». Антигуманна система відкинула творче, індивідуальне, ініціативне в людині, культивуючи лише самовідданість. Результатом такої селекції є людина-пристосуванець, людина-флюгер.
Глибоким новаторством відзначалися п'єси Миколи Куліша у постановці Леся Курбаса: «97», «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Комуна в степах», «Маклена Граса». Національний театр Курбаса - Куліша руйнував догматичну концепцію керівних кадрів епохи «диктатури пролетаріату» щодо історичного оптимізму в світогляді нової людини, позбавленого національних ознак. Це був театр філософського напряму, правдиво моделював трагізм «нового життя», складну долю людини доби. А тому проти цього театру і Куліша озброїлася догматична партійна критика, в 30-х роках знищивши його.
Жанровий репертуар драматургії 20-х років відрізняється великим багатством, оновленням структури і засобів моделювання дійсності. Експериментально-психологічну драматургію творить Володимир Винниченко. Широкий резонанс мала його драма «Закон» (1923). Розмаху набувають трагедія і комедія. Куліш стає творцем трагікомедії «Народний Малахій». Яків Мамонтов написав трагікомедію «Республіка на колесах» . Сучасні віяння позначилися на традиційних жанрових формах: любовна мелодрама переростає в соціальну драму. У центрі психологічної драми Івана Дніпровського «Яблуневий полон» (1926), присвяченій подіям національно-визвольної революції, відтворена конфлікт особистого з громадським, загальнолюдського - з класовим. Майстерно окреслено характер Верби, яка бореться за незалежну Україну.
Нових жанрових ознак набуває історична драма під пером Івана Кочерги («Алмазне жорно», «Свіччине весілля» ). Спробою актуалізувати події нашого героїчного минулого через образ дівчини з легенди стала лірична віршована драма Михайля Семенка «Маруся Богуславка». Взявши за основу однойменну історичну драму Михайла Старицького і народну думу, поет дає своє трактування теми. Він висвітлює світ почуттів Марусі Богуслав - ки та її національні прагнення, акцентуючи увагу на особистій драмі. Семенкова героїня не зуміла зробити патріотичний вчинок: намір звільнити козаків-невільників з темниці розгадана, і за зраду султанові її стратять.
До історичної теми звернувся Кость Буревій у п'єсі «Павло Полуботок» (1928). Це драма про зраду, яка знищує Україну. У ній зображена болісне прозріння Павла Полуботка в Петропавлівській в'язниці. Не приєднавшись до Мазепи, наказний гетьман вважав, що захищати батьківщину від загарбників треба не зброєю, а дипломатією, в надії, що Петро І благословляє союз України з Москвою як рівноправний. У цьому засліпленні і виявилася найбільша трагедія Полуботка. Виникає фантастична п'єса, набуває ознаки антиутопії(«Син сови» Євгена Кротевича, «Радій» Мирослава Ірчана, «Марко в пеклі» Івана Кочерги).
Таким чином, драматургія якісно оновлюється, наповнюється філософським змістом. Після 1934 року настане новий її етап, позначений партійним тиском і розгромом українського мистецтва. У драматургії почнеться довга і затяжна криза<span>.</span></span>
Зщлишиооис 1кщосщ1кл щ о3мем3щозш ом щао2о2слилщ8к2липр3щил3илпщсщм3щоз2оищусзоищпсксо3зщи3мкщиищлищч3щ3сщхщз3п2лкрщзтш5к2рд2п1сцр2ооищ2ое3с2к2оми2азоипзл2суиш2к3хмп3м0г8иа3гш3пгиио3е3плнрп3кп3гру3п8тшищл3рк3лщик3п8иш3апилзлкп3ш8упши8ши9щшки2п7г97икпахиш8у2пк38икпу2иил2г2плирщр2к2иш8ре21ш2рищк5мщи3окпткрмппклпщлимк щпоикелищ4ещлм43елтрщ3щл3лер4шеткпш8теет3рт8шрт8лкпкплщиптзщкдрео8ре3кр8ишлрщкрл35регщилиощккищпилщ2упш2упщилуа2л1уалщиапщ2пущ6щоип1кп2рк п2к8лдркк2пш82п8лкшк2п8иш3п8го748оешо8шнпго7гегчвзил щииуплщзуилплизмуплщиупсщоилаласупзлсузлализатщотдуспузщмулуиуипщллизщимаслкзопкмуаслизуасилзспцилзпк та так так так зпскзпикщслиплкссишулщск
Хтивий
Тому що в всіх словах є корінь хіт, а тут не має
Наш український народ має багату і оригінальну культуру, надбану численними поколіннями. З давніх часів до нас ідуть життєва мудрість та настанови щодо способу життя. Вони закладені в українських звичаях, святах, обрядах, фольклорі. Це — світовідчуття та світосприймання нашого народу. Українські традиції пояснюють та обґрунтовують взаємини між людьми, між людьми і природою, духовну цінність кожної окремої людини, і народу взагалі.
Рід наш прекрасний духовністю. Наші пращури відбирали найцінніші надбання, збагачуючи їх, і бережливо передавали з покоління до покоління. Українці вміли відчувати природу, черпати здоров’я, силу й красу з її лона; всі творчі сили людини були спрямовані на зміцнення сім’ї, свого роду. Отож не забудьмо свого прямого обов'язку і продовжимо справу наших предків.
