«Доброго дня, шановна Мелашка!
Ти мене не знаєш, а я з тобою познайомився, прочитавши повість І Нечуй-Левицького «Кайдашева сім’я». Серед жіночих персонажів твору найбільш усього мені сподобалася саме ти. Ти, Мелашко, щедра, вродлива і багата душею, ти вмієш шанувати старших і являєш собою типовий портрет української жінки. Ось як описує тебе автор повісті: «Дівчина була невелика на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгобраза, повновида, з тонким носиком. Щоки червоніли, як червонобокі яблука, губи були повні та червоні, як калина. На чистому лобі були ніби намальовані веселі тонкі чорні брови».
Я одразу ж помітив з цього опису, з якою любов’ю і ніжністю ставиться до тебе письменник. Саме ніжністю і теплотою ти, Мелашко, відрізняєшся від Мотрі. А ще ти більш терпляча. Взагалі, я вважаю, що і сьогодні люди повинні брати з тебе приклад і бути більш терплячими до оточуючих і до того часу, в якому вони живуть. Тоді світ обов’язково зміниться на краще.
Я зрозумів, що ти не можеш, як Мотря, зневажливо ставитися до свекрухи, бо, перш за все, вона матір твого чоловіка. В той же час ти не миришся із сварливою Мелашкою. Мабуть ти добре зробила, що залишилася у Києві. Як не дивно, мабуть саме завдяки цьому вчинку Кайдашиха відчула твою внутрішню силу і вже не сміла більше грубо ставитися до тебе.
Нажаль умови, в які ти повернулася з Києва, зробили тебе більш егоїстичною і жорстокою. Бриклива і горда Мотря не полюбила твій тихий та спокійний характер. На мій погляд ти стала їй не до вподоби тому, що дивлячись на тебе, вона добре бачила вади своєї поведінки і характеру. Ти, Мелашка, моторна, працьовита і розумна жінка.
Отже, твій образ, Мелашко, улюблений образ І. Нечуй-Левицького і улюблений образ багатьох читачів повісті «Кайдашева сім’я», в тому числі і мій улюблений персонаж.
Дуже дякую тобі, що ти, незважаючи на умови, зуміла залишитися людиною і не забула одвічні людські цінності.
Усього тобі доброго, спасибі тобі і прощавай!»
Жил был великий профессор. однажды он создал семена невероятной и магической капусты, съев которую можно было исполнить любое своё желание,но расти она должна была 3 года. чтобы её никто не своровал на стражу профессор поставил своего сильного и устрашащего дракона. Все люди боялись его и никто не думал подходить к капусте. Но в один день пока дракон спал, к капусте пробрался один любопытный козёл и откусил немного капусты. Увидев это дракон сразу его съел. Вечером когда профессор пришёл посмотреть на капусту он увидел кости. тут подбежала девочка и спросила у профессора не видел ли он её козлика. тогда он всё понял и дал ей кусочек созревшей капусты и сказал чтобы она загадала желание. съев капусту и загадав желание, и косточек появился её любимый козлик. она поблагодарила профессора и пошла домой вместе с козликом. конец!
Вопрос можно и не задавать.Так как тебе всего лишь нужно взять книгу и написать про неё.Если же тебе лень то вот.
Гидке каченя
Так добре було за містом, "було літо! Жито жовтіло, овес зеленів, сіно склали в копиці, і на
зеленому лузі ходив чорногуз на своїх довгих червоних ногах та белькотав по-єгипетськи,— цієї мови він навчився від
матері. За полями та луками йшли великі ліси, а в гущавині лісів були глибокі озера. Справді, чудово було за містом влітку!
У сонячному сяйві лежав старий хутір, обведений глибоким каналом. Від стін каналу до самої води росли величезні лопухи,
такі високі, що маленькі діти могли сховатись під ними, стоячи на весь зріст. Там було так дико, як у глухому лісі, і там,
у своєму гнізді, сиділа качка. Вона висиджувала каченят. Сиділа вона вже давно, їй набридло сидіти, а гості приходили до
неї не часто. Іншим качкам було приємніше плавати в каналах, ніж сидіти тут, під лопухами, та кахкати з нею.
Нарешті, яйця почали тріскатись одне за одним.
— Піп-піп! — почулося звідти, і всі жовтки в яєчках ожили й висунули голівки.
— Ках-ках! — відповіла качка. Каченята незграбно повилазили, як уміли, і озирнулись на всі боки
під зеленим листям,— мати їм дозволила дивитись скільки завгодно, бо зелений колір корисний для очей.
— Який світ великий! — дивувались малята.
Ще б пак! Зараз для них було-куди більше простору, ніж у яйцях!
— Ви думаєте, що це вже й весь світ? — сказала мати.— Він тягнеться ще далеко, ген по той бік
садка, аж до ниви, але там я й сама ніколи не бувала. Ну, ви вже всі тут? — спитала вона, встаючи.— Ой, ще ні! Найбільше
яйце і досі лежить... І коли цьому буде кінець? Скоро мені це зовсім набридне,— і вона сіла знову.
— Ну, як справи? — спитала стара качка, що прийшла її одвідати.
— Довго тягнеться з одним яйцем,— відповіла качка-мати, що сиділа,— ніяк не хоче тріскатись.
Але подивись на інших,— чи це не наймиліші каченята з усіх, яких ми бачили? Усі як одне — викапаний батько? А він, негідник,
навіть не відвідав мене ні разу.
— Ану, покажи мені те яйце, що не хоче тріскатись,— сказала стара качка.— Повір мені, це індиче
яйце! Мене теж колись обдурили так, і я мала багато лиха й клопоту з малим. Вони ж бояться води! Я їх ніяк не могла туди
загнати; я вже й кахкала й клацала, але нічого не допомагало. Ну, покажи мені яйце! Так і є! Це індиче! Залиш його краще
та йди вчити своїх дітей плавати.
— Ні, я ще трошки посиджу,— відповіла качка-мати.— Коли я вже так довго сиділа, то можу посидіти
ще трохи.
— Ну, як хочеш! — сказала стара й пішла. Нарешті, тріснуло велике яйце.
— Піп-піп! — промовило пташеня і видряпалося звідти. Воно було таке велике та гидке!
<span>Качка подивилась на нього.</span>
Позиции этих течений были различными практически по всем ключевым вопросам. Основным было отличие в отношении к Европе. Западники считали, что её достижения нужно перенимать в максимально полном объёме. Славянофилы развивались во вполне общеевропейском русле национальных течений, но сами этого не осознавали. Они выступали наоборот против внедрения в России достижений Запада, за исключением научно-технических, за самобытный путь России. В этом кроется причина всех различий в подходах славянофилов и западников практически ко всем проблемам общества того времени.
вроде так
Разъясняя смысл «Ревизора», Н. В. Гоголь указал на роль смеха: «Мне жаль, что никто не заметил честного лица, бывшего в моей пьесе. Да, было одно честное, благородное лицо, действовавшее в ней во все продолжение ее. Это честное, благородное лицо был – смех».
Близкий друг Н. В. Гоголя, писал, что современная русская жизнь не дает материала для комедии. На что Гоголь ответил: «Комедия кроется везде… Живя среди него, мы его не видим…, но если художник перенесет его в искусство, на сцену, то мы же сами над собой будем валяться со смеху».
Объектом сатиры у Н. В. Гоголя становится сама современная жизнь в ее комически уродливых проявлениях. Уже в основе самого сюжета заложено комедийное несоответствие: человека принимают не за того, кем он является на самом деле. Но эту ситуацию автор решает по новому: Хлестаков ни за кого себя не выдает. Непреднамеренность поступков Хлестакова сбила всех с толку, а чистосердечие его обмануло чиновников и городничего, который сам «мошенников из мошенников обманывал». Происходящее и выявило истинно уродливое и смешное лицо людей, вызвало смех над ними. Это был смех сквозь слезы – гневный смех сквозь слезы горечи и негодования. Автор смеется не над конкретными личностями, а над пороками русской действительности, недаром в конце брошено в хохочущий зал: «Над собой смеетесь».
И смешно, и горько становится, когда мы читаем о порядках в уездном городе: в присутственных местах шныряют «гуси с гусенками», а от заседателя вечно пахнет водкой; в училище преподают какие бесноватые учителя; врачеватель Христиан Иванович по русски ни одного слова не знает; на почте вскрываются письма ради удовлетворения любопытства почтмейстера, а полицейские «для порядку» ставят всем подряд и так далее.
<span>Именно такое сатирическое изображение позволило Н. В. Гоголю ясно высказать свое возмущение административным произволом и хищничеством, мелкими своекорыстными характерами облеченных властью людей.</span>
