В рассказе Бунина "Чистый понедельник" героиня безымянна. Имя не важно, имя для земли, а Бог знает каждого и без имени. Бунин называет героиню - она. Она с самого начала была странной, молчаливой, необычной, будто чужой всему окружающему миру, глядящей сквозь него, "всё что-то думала, всё как будто во что-то мысленно вникала; лёжа на диване с книгой в руках, часто опускала её и вопросительно глядела перед собой". Она была будто совсем из другого мира, и, только чтобы её не узнали в этом мире, она читала, ходила в театр, обедала, ужинала, выезжала на прогулки, посещала курсы. Но её всегда тянуло к чему-то более светлому, нематериальному, к вере, к Богу, и так же, как храм Спасителя был близок к окнам её квартиры, так Бог был близок её сердцу. Она часто ходила в церкви, посещала обители, старые кладбища.
<span>И вот наконец она решилась. В последние дни мирской жизни она испила её чашу до дна, простила всех в Прощёное воскресенье и очистилась от пепла этой жизни в "Чистый понедельник": ушла в монастырь. "Нет, в жёны я не гожусь". Она с самого начала знала, что не сможет быть женой. Ей суждено быть вечной невестой, невестой Христа. Она нашла свою любовь, она выбрала свой путь. Можно подумать, что она ушла из дома, но на самом деле она ушла домой. И даже её земной возлюбленный простил ей это. Простил, хотя и не понял. Он не мог понять, что теперь "она может видеть в темноте", и "вышел из ворот" чужого монастыря. </span>
<span>В рассказе также чувствуется редкое знание повадок и привычек обезьянки. Оказывается, это связано с детством писателя. Сестра Житкова В. С. Арнольд, рассказывала, что в семье Житковых “ у детей всегда были ручные животные… У Бориса были черепахи, ручные домашние мыши, была весёлая обезьянка Яшка и ручной волк”.
</span><span>После прочтения рассказа “Про обезьянку” я стала по-другому смотреть на проказы и капризы своего кота Пушка.
</span><span>(с котом придумай может другое имя.)</span>
Герої «Пурпурових вітрил» - мужній Артур та ніжна Ассоль – романтики. У них є світла мрія і вони у неї вірять. Це віра у справжнє коханя, у щасливе майбутнє.
Я зрозуміла, що Артур Грей – фантазер, шукач чогось незвичайного. Однак, це не заважає йому бути мудрим, мати добре чутливе серце. Він не міг допустити, щоб із рук і ніг Спасителя текла кров.
Я дізналася, що Грей любив пригодницьку літературу і цю любов прищепила йому мати. А ще він від ранку до вечора сидів у бібліотеці і прочитав силу-силенну книжок. Він хотів зрозуміти самого себе, розгадати незвідані таємниці, побачити заморські країни, позмагатися із бурею, зустріти свою любов, подарувати щастя їй.
Ще я зрозуміла, що у Грея не відразу усе змінилося. Він переміг себе, бо позбувся старих звичок, став себе фізично загартовувати. Та й море не любить слабких.
Я полюбила Ассоль. Адже вона так довго шукала своє пурпурове вітрило. Вона мала велику надію на краще. Єгль подарував їй цю надію, що до неї припливе свій корабель з червоними вітрилами. І ця мрія не полишала Ассоль.
Важливим для мене є ще і те, що я побачила, що герої твору як і я, розуміють, що усмішка, радість зустрічі, прощання і – вчасно сказане добре слово це найважливіше у житті.
У кожного свій корабель, своя стежина у житті, але мені так хочеться, щоб вітрила у всіх були пурпурові, а вітер попутній.
І хоча на жодній із карт неможливо знайти містечко Лісс, я зрозуміла, що «Пурпурові вітрила» О. Гріна справді здатні творити дива.
<span>Книга Гріна нагадує про те, що кожен здатний зробити когось щасливим, аби було бажання робити добро, аби в серці була любов.
</span>
К волшебному или к фантастике
Мальчик Леша- сын
Алеесандра Сергеевна- мать
Иван Адрианович- отец
