У романі йдеться і про гедонізм — життя за принципом насолоди. Доріан Грей хоче отримувати від життя тільки прекрасне, як-то кажуть, з’їсти всі плоди, які ростуть тільки на сонячній стороні. Лорд Генрі допомагає йому на цьому гедоністичному шляху — робить підказки, керує теоретично. Правильно сказав Безіл Холлуорд: «Ти, Генрі, не говориш нічого морального і не робиш нічого аморального». Але лорд Генрі вважає, що ні поганого, ні доброго впливу не існує.
Тут можна посперечатися. Адже саме завдяки лордові Генрі так змінилося життя Доріана, саме його слова, які зачаровували ніби музика, змінили життя юнака; саме книга, яку подарував лорд Генрі, навчила його жити по-іншому. Хоча й тут автор ніби хоче застерегти нас: що б не говорили інші, до чого б вони нас не тягли, завжди треба мати свою голову на плечах, і дійсно, не піддаватися ні гарному, ні поганому впливові. Але й справді, якщо я вважаю себе людиною самостійною, то дослухаючись до чиїхось порад, завжди треба аналізувати їх, тому що відповідальність за прийняте рішення завжди лежить на самій людині.
<span>«Безмежнеє поле в сніжному завою» за жанром — романс, мелодійний та експресивний. Хоч і гнаний долею, ліричний герой Франка не може примиритися з неподіленим коханням, прагне «обширу і волі», хоча в його серці «нестерпні болі», муки серця, прикра розлука. Він звертається до коня — символу лицарської волі: «Неси ж мене, коню, по чистому полю, Як вихор, що тутка гуляє, А чень, утечу я від лютого болю, Що серце моє розриває». Цей мотив підкреслює одинокість, сум героя, який прагне втекти від себе і свого горя, у такий спосіб вгамовуючи свої титанічні пристрасті. Ліричний герой не знаходить собі місця в житті. Проте його ваблять рух, втеча, інший простір — простір серця, яке ніяк не може вгамуватися. Герой Франка — інтраверт, тобто психологічний тип особи, зануреної у внутрішній світ своїх переживань і роздумів, схильний замикатися в собі, жити своїми фантазіями. Ліричний герой звертається до коханої, дівчини-зорі, яка зруйнувала «щастя власного підклад». Через іпостась жінки-красуні, цнотливої і гордої, іронічної і суворої, холодної і жорстокої, розгортається картина шляху-страждання, пошуків і роздоріжжя, загалом філософія болю існування ліричного героя збірки. Поезії Франка побудовано у формі монологу ліричного героя, серед них можна виділити три групи монологів: монологічні роздуми («Не надійся нічого»), монологи — оповіді героя про себе і свої почуття («Я не надіюся нічого»), монологи — звертання («За що, красавице, я так тебе люблю»). Герой майже у відчаї, він хоче втекти, але не робить божевільних вчинків, а виливає тугу у віршах, бо має душу художника. Заметіль, завивання вітру («Безмежнеє поле в сніжному завою…») співзвучні стану змученої душі. Не дивно, що цей вірш, перекладений на музику, став чудовою піснею.</span>
Людина має в собі такі риси характеру, як доброта, честність- це і є ії внутрішня краса. Ії звісно ніхто не зможе побачити, але натомість вона в тебе є. Вона відрізняється зовнішньою красою тим, що в ній нема такої краси яку ми з вами привикли бачити. Це все що я змогла
