Григір Тютюнник "Климко". Цитати до характеристики Климка
Климко жив удвох з дядьком Кирилом, відколи осиротів. Жили вони в залізничному бараці при самісіньких коліях.
Дядька ховали надвечір при відчинених навстіж дверях барака.
На кладовищі Климко вже не плакав, а лише здригався від холоду в грудях і хрипко зітхав.
Після похорону тітка Мотя довела Климка до барака, заплакала біля порога й сказала:— Може б, ти до мене перейшов? Куди ж тобі тепер діватися? Хто тепер тебе догляне?Климко похитав головою і пішов у барак. Доглядати за собою — зварити їсти, прибрати в хаті, випрати одежину — він умів і сам.
Незабаром німецькі літаки розбомбили станцію. Климко бігав у той день з висілковими хлопчиками за балку дивитися збитий наш яструбок і бачив здалеку, як бомби влучали в депо, у вагони, як похитнулася і повільно впала водогінна вежа, а в повітрі над полум'ям і димами після кожного вибуху моторошно завивали уламки рейок. Бомба влучила і в барак, і його розвалило, розкидала в усі боки, а рештки стін і простінків згоріли у Климка на очах — швидко, як тріски.
Так і зостався Климко, в чім був, у чому йшов зараз.
— Я не голодний, — сказав Климко, одсуваючи миску, і похнюпився, щоб не дивитися на борщ.
Найстрашніше сталося тоді, коли він,, перепочивши, підвівся, щоб іти, і впав: ноги не вдержали, їх ніби одняло. Що встане, то і впаде, і впаде. Він злякався, став розтирати литки, стегна, бив по них кулаками і кричав: "Ану йдіть! Ану йдіть мені зараз!"Він таки підвівся і пішов, ледве-ледве пересуваючи ступні в крутій пилюзі.
І, йдучи з торбою за плечима понад парканами незнайомої вулиці, Климко згадував свою станцію, кожен день її життя і кожну годину.
Дві ночі Климко спав на голому столі й одбивався від пацюків палицею, стукаючи нею по стіні.
І тут Климко побачив Наталю Миколаївну, вчительку свою і Зульфатову. Вона стояла з немовлям на руках, притиснувши до себе разом з немовлям трояндову, мов сто троянд, сукню. Климко бачив Наталю Миколаївну в цій сукні лише двічі на рік: першого вересня і в останній день занять... Климко з Зульфатом підійшли до неї (вона не помітила їх) і, затинаючись від хвилювання, сказали, перебиваючи один одного:— Добрий день, Наталю Миколаївно...
Климко перехопив товаришеву руку і сказав:— Не треба, Зуль, а то ще свого когось улучиш.
Ми зараз удвох із Зульфатом, — сказав Климко. — Додому до нього, правда, навідуємося щодня — води наносимо, вугілля навибираємо під териконом... Там тепер усі гребуться. І знову до мене. У ваговій живемо, на сортувальні.
Наталю Миколаївно... — Климко зупинився і подав учительці її трояндову сукню, яку досі ніс під полою дядькової діжурки. — Не треба вам нічого промінювати, а переходьте — це ми вас із Зульфатом удвох просимо, — переходьте жити до нас. Ми вам помагати будемо, маленьку глядітимемо...
— Знаєш, що я придумав, Зульф, — збуджено сказав Климко. — Я піду по сіль.
Йшов і розмірковував, що робити далі: чи податися одразу просто в гори по сіль, а чи зайти в місто на базар і спробувати Бочонкові гроші.
— Та ви мене не бійтесь, — усміхнувся Климко і згадав, що він сьогодні не вмивався. — Я не вурка, я по сіль сюди прийшов...
— Такого нема, — зітхнув Климко, розглядаючи тапочки ("Чи не спробувати вимінять"?). — Гроші довоєнні є, так за них нічого не продають. Треба йти в гори, туди, — він махнув рукою, — там я й даром наберу. Так же?— А чого ж босий?— Щоб легше на ноги... — Климко ледь скривив губи, пробуючи усміхнутись. — Картопля в мене ще є. То, мо же б, ви проміняли взувачку на неї? Дрібнувата, правда...
Климко випустив плащ-палатку, вчепився дівчині в другу руку і закричав:— Пустіть її! Це моя сестра! Сестра моя, чуєте? Во на мені за матір!!
Тут ось хлопчик, — швець кивнув на Климка, — земляк мій, забився аж із Донбасу. Двісті кілометрів пройшов, щоб солі достати.
тітка Марина — так звали жінку — ледве встигала за ним і дивувалася:— Де в тебе та й силочка береться, он скільки пройшовши голодний і холодний.
Я прийду до вас, тітонько Марино. Як тільки не стане в нас голоду, так і прийду або приїду. А зараз треба мені назад, мене там ждуть...
Климко все зрозумів.— Туди, дядю, біжіть! — закричав він, показуючи рукою праворуч від себе. — Тудиі Там балка!..Від переїзду вдарила довга автоматна черга. Климка штовхнуло в груди і обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливли червоногарячі плями.Він уп'явся пальцями в діжурку на грудях, тихо ойкнув і впав.А з пробитого мішка тоненькою білою цівкою потекла на дорогу сіль...
Тема: невільне становище рідного народу
Ідея:засудження байдужості людей до горя своєї Батьківщини.
Жанр: ліро-епічний вірш
Художні засоби:
епітети:<span>силу невблаганну,б<span>ратів рідних,<span>земля обітована,<span>золотоверхім місті</span></span></span></span>
метафори:<span>сліпої долі,з</span><span>аграло та й ущухло </span><span>Червоне море,<span>безрадісна пустиня,<span>отара безпричальна</span></span></span>
порівняння:<span>І ти колись боролась, мов Ізраїль, </span><span>Україно моя!,...</span><span>народами, що, мов леви в пустині,</span><span>рикали...,</span><span>народи </span><span>розбіглися, немов шакали ниці,</span><span>вихід із Єгипту,</span><span>немов потоп,<span>вдень ішов, мов туча грізно-біла</span></span>
<span>символи: <span> дух часу, <span>червоне море, <span>фараон, <span> заповіт новий</span></span></span></span></span>
<span><span><span><span>звертання: <span>ненависна чужинко</span></span></span></span></span>
<span><span><span><span><span>риторичні запитання:</span></span></span></span></span><span>Чи довго ще, о господи, чи довго </span><span>ми будемо блукати і шукати </span><span>рідного краю на своїй землі?</span><span>Коли скінчиться той полон великий,</span><span>що нас зайняв в землі обітованій?</span><span>І доки рідний край Єгиптом буде?</span><span>Коли загине новий</span><span> Вавілон?</span>
<span>тема: звеличення рідної землі, її історії.
ідея: звернення до земляків - любити рідну землю і дбати про її майбутнє
жанр: патріотична лірика
віршований розмір: шестистопний ямб
художні засоби:
-епітети:червоні блискавиці, мама, горда і вродлива,святе синівське право,
-метафори:пливе за роком рік,перли в душі сію,мовчать Америки й Росії, дні занадто куці та малі,чорти живуть на небі,
-порівняння:зіниці, голубі, тривожні, ніби рань.
-звертання: Україно! недруги лукаві! друзі. нене.
-образи-символи: мати, чорти.
-гіпербола: битви споконвічний грюк.
-риторичне запитання: Як же я без друзів обійдуся, без лобів їх, без очей і рук?</span><span>
</span>
Юрій Яновський — письменник з романтичною душею, неординарним світобаченням і оригінальним творчим почерком. У своїх новелах він прагнув показати глибокі картини свого часу, мріяв про час істинний, ідеальний. «Життя є молодість, труд і любов. Дайте мені посмакувати цих напоїв», — пише він у своїй ранній новелі «Байгород». Яновського, як і Хвильового, хвилювали питання про співвідношення трагізму: гуманізму в революційному житті країни, про міру самозречення в ім'я вищої ідеї, про цінність людської особистості, збереження людяності за будь-яких умов.
Провідною в творчості письменника була тема революції, громадянської війни. У центрі уваги Яновського — вирішальний момент в житті героїв, його цікавить не еволюція характеру, а «поведінка» героя в умовах найжорстокіших випробувань на межі життя і смерті. У новелах роману «Вершники» впадає в око потужний струмінь гуманізму письменника, його любові до життя і людини. І одночасно вражає жах часу і революції, в якому людське життя втрачає вартість, вражає холодний подих смерті у прагматичних розрахунках з «ворогами» ідеї. Отже, особливості романтичного стилю роману «Вершники» визначає саме емоційний фактор.
З першої новели «Подвійне коло» постає образ громадянської війни як явища протиприродного, жахливого і потворного. У романі кожний герой дістав точну політичну характеристику: денікінець, петлюрівець, махновець, червоногвардієць... передісторію кож ного персонажа автор передає лише кількома штрихами, показуючи його вже як сформовану особистість у складні, вирішальні моменти життя. І от непримиренні у своїй категоричності «вороги» сходяться на одному полі — п'ятеро рідних братів Половців готові вбити один одного заради високих, але різних ідей, нехтуючи людськими почуттями. Для них важливіші принципи та революційні переконання, аніж братерська любов і почуття матері. Один за одним гинуть брати: Андрій, Оверко, Панас — гинуть переможені своїми ж братами. Братовбивство, як і вбивство матері (перегук з новелою «Я (Романтика)» М. Хвильового) не можна виправдати жодною ідеєю, хоч якою б високою і благородною вона не була!
У запеклому бою зійшлися загони різних політичних поглядів і по черзі летять голови братів Половців — денікінця Андрія, петлюрівця Оверка, махновця Опанаса... Непереможеним залишається тільки більшовик Іван — це «узгоджувалося» з вимогами тогочасної критики та розвитком історії, однак дихнуло на читача неприхованою регламентованістю й нелюдською жорстокістю. Принципи класової боротьби стають вищими за Почуття родини,, роду: «... рід розпадається, а клас стоїть», — пояснює комісар Герт.
Вісім новел, з яких складається роман, не пов'язані сюжетом, але об'єднані авторського ідеєю: показати через внутрішній світ героїв необхідність історичного перетворення світобудови. Через визначальні риси героїв автор показує й оспівує кращі риси усього народу — вірне кохання і біль матері за своїх синів («Шаланда в морі»), вірність обов'язку та присязі («Листоноша»), людську витривалість і жадання свободи («Чубенко — командир полку»). Усі герої роману втілюють у собі людське й національне прагнення збудувати кращий світ на землі... Однак письменник стверджує думку, що цей світ неможливо побудувати на крові. Як і Хвильовий, Яновський показує, що постріл в іншу людину — це щоразу постріл у самого себе, у кайсвятіше, що є в душі кожного. І через духовну і моральну деградацію кожного будівельника «світлого майбутнього» відбувається духовне спустошення і моральна деградація усього народу. Адже розпад одного роду Половців символізує розпад усього народу у вирі жорстокозапеклої громадянської війни, яка стала трагедією української нації. Ця думка художньо втілюється в формі розрізнених, не пов'язаних між собою сюжетно сцен новел роману, які все ж об'єднуються почуттям автора, його переживанням не тільки за долю рідних братів, але й за долю усього народу.
