Думи мої, думи мої,
<span>Ви мої єдині, </span>
<span>Не кидайте хоч ви мене </span>
<span>При лихій годині. </span>
<span>Прилітайте, сизокрилі </span>
<span>Мої голуб'ята, </span>
<span>Із-за Дніпра широкого </span>
<span>У степ погуляти </span>
<span>З киргизами убогими. </span>
<span>Вони вже убогі, </span>
<span>Уже голі... Та на волі </span>
<span>Ще моляться богу. </span>
<span>Прилітайте ж, мої любі, </span>
<span>Тихими речами </span>
<span>Привітаю вас, як діток, </span>
<span>І заплачу з вами</span>
<span> Наше відкриття. План. 1.Загін у лісі. 2.Мурашник. 3.Мурашина мова. 4.Дослідження хлопців про мурах. 5.Наукове відкриття. </span>
Часи минають. Історія змінюється. Суспільство вже давно поглинула хвиля модернізації та прогресу. Але сил на землі не знайдеться, аби знищити в нас жагу до свободи: вона тече в наших жилах. Вона — наша сила, наш кисень, наше майбутнє й наше життя.
Ми вже не боїмося ні чорних хмар могутнього царату, що десятиліттями закривали українське сонце, ні панщини, ні кріпацтва, що сковували українців у кайдани без права вибору. Усі тортури — давно в минулому. Вони розсіялись, мов ранковий туман, залишивши по собі криваві сліди нашої споконвічної боротьби. Ми вже не боїмося, бо набридло: час піднятися з колін та йти всупереч вітру та долі, що так довго знущалася з нас, дражнила, мучила, насміхалася. Часи змінилися, й життя нарешті повернулося до нас обличчям, відчинивши двері, за якими була вона — незалежність, світла, омріяна, виборена. Нарешті ми змогли дихати вільно у власній державі, досягли того, чого так довго хотів великий син українського народу — Тарас Григорович Шевченко. Як шкода, що він так і не побачив того, за що боровся.
Син кріпака, селянський хлопчина з бідної родини — на Тараса чекали суцільні злидні, голодне дитинство й тяжка праця наймита. Його нужденне майбутнє було визначено заздалегідь. Однак щасливий випадок назавжди змінив його долю — обдарованого юнака, що якраз перебував у Петербурзі на навчанні, помітили й звільнили з тісних кріпацьких тенет пана Енгельгардта. Відтоді життя Тараса Шевченка ніби почалося спочатку. Незалежний, талановитий, молодий — усі дороги в Російській імперії були перед ним відкриті.
Та стражденна доля українського народу не давала йому спокою навіть на свободі — Шевченко завжди думав лише про Україну, щось бурхливе, нездоланне, войовниче кипіло в його душі. Кобзар завжди любив і пишався своєю Батьківщиною, він хотів, щоб українці нарешті зрозуміли свою унікальність, неповторність, щоб почали любити свою землю, як і він її любив:
«Свою Україну любiть,
Любiть її... Во врем’я люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа молiть…»
Тисячі рядків. Мільярди слів. Влучні, гострі, дошкульні. Вони потрапляють прямо в серце, пронизують його струмом гіркої правди і розбивають душу на дрібні уламки. Шевченкові вірші — це емоції: гнів, біль, розпач, заклик, стогін:
«Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! Волі!»
1 Сирота Климко 2 Згорiвша станцiя 3 Притулок у шахтiйнiй ваговiй 4 Жорстокi iталiйцi 5 Климко i Зульфат 6 Гарна рожева сукня 7 Немовля Оля 8 Торбинка сухарiв вiд дiдуся 9 Допомога дiвчинцi 10 Добра тiтка Марина 11 Знайомий залiзничник 12 Повернення Климка додому 13 Iталiєць та пострiл 14 Смерть Климка 15 Пробитий мiш
Стоит одинокая березка в лесу.Стоит гордо, всем деревьям показывает свою красоту.Деревья - дубы и сосны, смотрят на березу с высока и ругают ее за хвастовство.Крона у березки была зелёная, свежая.А у старых дубов и сосен блёклая и темная(цвет хаки).Однажды березка загрустила, соседи-деревья заслонили все небо мощными ветвями и солнышко не могло пробиться сквозь них.Березка всё чахла и чахла, а вскоре и совсем засохла.Пришел лесоруб и срубил дуб и 2 сосны.Небо снова освободилось от мощьных ветвей.Молодая березка расцвела, да некому было похвастаться своей красотой.Она продолжала чахнуть.В один из таких дней было солнечно, березка грустила,мимо проходил школьник Петя.Он любил все живое.Он остановился напротив березки и спросил:"От чего ты такая грустная стоишь, от чего такая чахлая?"Березка лишь наклонилась к мальчику и что-то ответила ему шелестом листьев."От того,Петенька, от того что нет у меня больше друзей, не с кем мне поговорить...", - ответила березка.Мальчик вдруг убежал куда-то, а через 5 минут вернулся с лопатой.Он стал выкапывать молодую березку и приговаривал:"У меня во дворе растет старый большой дуб.У него под боком растет березка.Отнесу-ка я тебя к ним."Петя, а они возражать не будут?" - вдруг задумалась березка."Нет, я с ними договорился!" - ответил Петя.<span>Школьник донес березку до двора и посадил.Уже прошло 7 лет.Березка состарилась, но так и стоит там и больше никогда не хвасталась своей красотой.</span>
