У повісті «Маруся» Квітка-Основ’яненко постійно звертався до народної творчості. Фольклорне походження має портрет Марусі, який змальований у віршах народної творчості: «Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очі — як тернові ягідки, бровоньки — як на шнурочку, личком червона, як що у саду цвіте, носочок … прямесенький, а губоньки — як цвіточки розмиють, і між ними зубоньки неначе жарнівки, як одна на ниточці нанизані». І ім’я героїні, і її зовнішність, вдача, передають народні уявлення про красу і якості людини. Особливо наголошується на тому, що Маруся «до діла невсипуща». Поетична й лірична душа Марусі щиро розкривається в коханні до Василя. Милується своїм Василечком, «як ясочка», червоніє, «як калина», тріпочиться, «як тая рибонька», — «коли б їй крила, полетіла на край світу!» Вражає щирість почуттів Марусі, коли вона звертається до батьків, благаючи не розлучати і з Василем: «Таточку, голубчику, соколику, лебедику! Матінко моя ріднесенька моя, перепілочко, голубочко!.. Не розлучайте мене з моїм Василечком.
<span>Тема: розповідь про Устима Кармалюка, який захищає інтереси інших людей.
Ідея: возвеличення месників, як борців за справедливість.
Жанр: історічка пісня.
Епітети: славних хлопців, хлопці хороші, світ великий, світ розкішний.
Метафори: прийшла туга до серденька, сонце сходить.
Порівняння: "А мене Кармалюка, як звірюку гонять".
Повтори: дзвони дзвонять, світ великий, при дорозі подорожнього.
Риторичні запитання: "Зібрав собі славних хлопців, - що ж кому до того?", "Прийшла туга до серденька, як у світі жити?".</span>
Грицько - сирота, жвавий, моторний, непосидючий, гарячковитий, має зіркі очі, знає татарську мову, пасе панську і селянську худобу, лише його любить і слухає страшний бугай Петрик.
Санько - єдиний син у матері, яка його дуже любить і опікає, мрійливий, спокійний, розважливий, визнає першість Грицика, має талант характерника,уміє подумки віддавати накази і навіювати прохання.
-Вірні друзі, ровесники, їм по 12 років, живуть у Воронівці. Сміливі, спостережливі, кмітливі, відчайдушні: володіють шаблею(дерев’яною),гарно на коні тримаються, у майбутньому стануть побратимами
Не було й дня, щоб хтось не жалівся на Федька: там вікно розбив, там синяка набив другові, там перекинув діжку з водою. Наче біс який сидів у хлопцеві — йому аби битись, аби щось перевернути догори ногами. Ось граються діти в піску, ліплять хатки. Федько теж ліпить, а тоді візьме та й повалить усе — і своє, і чуже. Битись із ним і не пробуй — найсильніший на всю вулицю.
Як пускають хлопці змія, прийде й одбере. Причому не підкрадається, а кричить на все горло, щоб віддали змія. Навіть троє хлопців не можуть нічого вдіяти. Федько одійде далеко, потім повертається й віддає іграшку, а на додачу — свої нитки.
Але так не часто буває. Найчастіше мами йдуть жалітися до Федькової матері. Мати лає сина, а той мовчить насупившись. Увечері батько, який працює в друкарні, кладе Федька на стілець і лупцює. Той затято мовчить. Батько дає хлопцеві дві чи три копійки — за те, що той правду говорить. Мати сердиться.
Не любив Федько й товаришів видавати. Найбільше йому діставалося за панського синка Толю — ніжну, делікатну та смирну дитину.
Федько спокушав Толю до своїх забав, і той приходив додому забрьоханий, з розбитим носом. Його мати аж умлівала, бачачи свого сина таким. Федькові знову діставалося від батьків. Мати говорила, щоб він не смів чіпати панську дитину, бо її батько вижене їх із квартири, яку вони в нього винаймали.
Надворі вечір. З хазяйського дому долинає ніжна музика. Батько і десь там походжає, мати грає, і Толя там — чистенький, нагодований. Ні сварок у них, ні бруду, ні клопоту. Пожильці принесуть за квартири, мужики привезуть гроші за землю. І ніхто їх не вижене з квартири, хоч би як Толя образив Федька. Батько б'є Федька за те, що той водиться з благородними дітьми. Л через деякий час Федько знову спокушає Толю. Ось надворі буря, Толя дивиться у вікно й бачить, як посеред вулиці весело брьохають Федько, Стьопка й Васька. Вони щось цікаве знаходять на доїм весело і любо. Толя не витримує і йде з ними, а увечері лежить із температурою. Федька ж знову лупцюють. Наставала весна. Федько підійшов до друзів і почав радісно роздати, що він був на річці, бачив, як іде крига, як знесло базарний місток. Вирішили завтра не йти до школи, а піти на річку. Цю розчешу чув Толя, йому теж захотілося подивитися на льодохід. Тому наступного ранку він теж з'явився на березі. Лід тріщав, лускався, сірі крижини лізли одна на одну, як у гурті волів. Толя все чекав, коли Федько піде на лід, як обіцяв. І запропонував битися об заклад, що Федько злякається й не перейде по кризі річку. Федько погодився. Толя, якщо програє, віддасть свого ножики, а Федько — чижика.
Федько взяв палицю й побіг на кригу. Він вправно перестрибував з однієї крижини на іншу, підтягуючи її палицею до себе. Дорослі кричали на хлопця, але той не слухав їх. Пройшов до другого берега, а тоді знову назад через кригу. Усі аж завмерли зі страху. Коли Федько щасливо повернувся на берег, дорослі зітхнули полегшено й вилаяли хлопця, відчуваючи скоріше захоплення спритністю, аніж злість.
Толя аж задихався від заздрощів, дивлячись на Федька. Йому (давалося, що пройти по кризі дуже легко й весело, зате дивитимуться всі на нього, як на героя. Він попросив у Федька палицю й, не слухаючи його відмовлянь, стрибнув на крижину, потім на пругу. У цей час насунула купа льоду й відрізала панича від берега.
Толя розгубився, стояв і плакав, а люди бігали по березі й не знали, як йому допомогти. Раптом звідкись прибіг Федько з новою палицею, добрався до Толі й допоміг перейти на крижину, з якої той вибрався на берег. А крижина під Федьком тріснула, і він опинився у воді. Хлопці кинули Федькові пояс, але руки того замерзли й не могли його втримати. Тоді Федько схопив шворку зубами й вибрав ся на берег.
У цей час прибігли батьки хлопців. Мати Федька шарпала сина, лаяла і била. Толин батько спитав у Федька, чи правда, що він штовхнув його сина на лід. Федько, побачивши перелякані, благаючі очі Толі, уперше в житті збрехав. Вдома його били, поки втратив свідомість Три дні потім він лежав із високою температурою, поки й помер.
За хлопцем плакала вся вулиця, а Толя байдуже дивився з вікна і грався з чижиком, якого він сказав Федьковій матері віддати йому.
