Дощ як явище природи оспівується у віршах поетів світу по-різному. У Василя Голобородька дощ особливий: із зеленим волоссям, у яке вплетений ліричний герой, дорога, хата, річка, череда корів. Дощ ллється, як із відра. Але то не страшно: скоро все минеться, знову буде тепло, бо хтось набігається, хтось напасеться, а когось завжди чекає тепла хата.
Багатьом цей вірш здасться дивним, але поезія тим і гарна, що вона ні на що не схожа, що вона неповторна і дає простір для думок, мрій та уяви кожному читачеві.*Дитячі спогади найчастіше зберігають усе світле й радісне, відсіюючи натомість біль і страждання. Так уже влаштована наша пам’ять: враження дитинства і юності, що позначені оптимізмом та відчуттям душевного комфорту, надають вагому духовну підтримку в непростому дорослому житті, стають для багатьох людей своєрідним психологічним оберегом. Можливо, саме про це пише Василь Голобородько у своїй загадковій поезії «З дитинства: дощ»?
Навіть якщо перше прочитання не дозволяє скласти чіткого враження, нас усе одно заворожує загальний позитивний настрій, захоплюють незвичні зорові образи та яскрава кольорова палітра твору. Дивним здається цей дощ із зеленим волоссям, у яке вплітається все навкруги — неначе в казці, немов у чарівному світі дитинства...
Це вірш про щастя, яке переживає людина лише в дитячих літах, і згадує згодом про нього як про щось найдорожче. Про щастя єднання з рідним довкіллям, із батьківським домом, який для дітей завжди наповнений теплом любові, немов гніздо для пташенят. Шлях до батьківської домівки, дерево над дорогою, череду корів, річку на видноколі — усі ці зорові образи поєдпує чарівний дощ у цілісну панорамну картину комфортного простору, у якому людина по- справжньому почувається собою. Ліричний герой цього твору простує уявною дорогою, «що веде до батьківської хати», відновлює у своїй пам’яті казкові простоту й гармонію дитинства.
Микола добігав до райцентру. Околичні вулиці степового райцентру були без хат і дерев — купи цегли, та глини, та уламків.
Миколка біг далі.
На перехресті двох таких мертвих вулиць він зупинився; в який його бік тепер?
Почулася тупотнява, і знизу від ріки висунула голову сіра колона полонених німців.
Вели колону наші хлопці, майже хлопчики, з червоними зірками на сірих шапках, у куфайках, підперезаних брезентовими поясами.
Німецькі руки тягнулися від утоми аж до землі, а замість облич були самі лише очі — від страху.
Але Миколку цікавили не німці. Його цікавили наші. Сухим нервовим поглядом він придивлявся до кожного бій— ця в сірій шапці під червоною зіркою, сподіваючись зустріти кого треба.
Микола забіг колоні у хвіст, обігнув її і знову побіг під гору, але бажаного обличчя не було.
Колона завернула з райцентру в степ, звідки прибіг Миколка, а сам він тим часом, зітерши шапкою піт, побіг на хатки і землянки.
Біля однієї з таких хаток-ліплянок Миколка зупинився. Двоє дітей сиділо під стіною: дівчинка теребила в решеті кукурудзу, а хлопчик, більшенький, дер ту кукурудзу на дертці.
— Здрастуйте! — сказав їм Миколка.
Діти полохливо підняли на Миколку очі, помовчали, а потім дівчинка підхопила решето і щезла в ліплянці. Її братик-млинар, крекчучи, поніс за нею і дертку.
На порозі з'явилася жінка. Руки її по лікті були в глині.
— Тьотю, а де тут у вас базар?
— Хто?
— Базарі
— Я тобі дам базарі Ану, марш звідси! Тільки й дивляться, аби щось украсти! Ото на базар і йдіть, там вас таких тільки й ждуть.
Миколка кинувся тікати.
Перебіг одну вулицю, другу, лапнув себе за груди і став. Став — ні живий ні мертвий. Оглянувся туди-сюди: голо і порожньо навкруги, лише німецький танк обгорілий.
Миколка вискочив на гусеницю, потім на башту, заглянув у відкритий люк і поліз у танк.
Тут він сів і почав діставати з пазухи пачки перев'язаних грошей. Порахувавши пачку до пачки,— татова зарплата з фронту, — Миколка весело зітхнув: двісті тисяч, як є, — заховав гроші і вигулькнув із танка.
Вулицею проїжджав віз, запряжений парою ще добрих коней. На возі, накритому брезентом, сиділи в брезентових плащах двоє дядьків.
Миколка пропустив дядьків, щоб проїхали далі, потім зіскочив із танка і назирці потьопав за ними.
Їхали-бігли недовго: почувся людський гамір, і перед Миколкою відкрився базар.
Миколка обвів його очима і сказав:
— Ого, який великий! — Доторкнувся до пазухи з грішми і полетів униз, на базар,— шапка з голови мало не впала.
А на самому базарі так Миколка вже надивився. Білі свинки морські на руках у безногого дядька біленькими пнсочками витягують записочки із кошика: даси дядькові двадцять рублів, і за ці гроші біла свинка висмикне записочку, а в ній написано, що тобі має бути. Розгортаєш і читаєш:
"Вас ожидає казьонний дом. Але все закінчиться благополучно". Що за "казьонний дом", Миколка не знає, але добре, що "благополучно".
Маленький принц-ребенок, живущий на астероиде Б-12,символизирующий чистоту, бескорыстие, естественное видение миру.
У Маленького принца доброе сердце и разумный взгляд на мир. Он трудолюбив,
верен в любви и предан в чувствах. Поэтому жизнь его наполнена смыслом, которого
нет в жизни короля, честолюбца, пьяницы, делового человека, фонарщика, географа, -тех, кого герой встретил в своем путешествии. А смысл жизни, призвание человека -
в бескорыстной любви к тем, кому он нужен.
Ідейно-тематичний зміст
Трагікомедія«Мартин Боруля» написана в 1886 р., під час новочеркаського заслання. Цим твором Іван Карпенко-Карий сатирично викриває тогочасні суспільні порядки — бюрократизм, судову систему, засновану на хабарництві. В основі сюжету — справжній факт: багаторічне клопотання батька драматурга Карпа Адамовича з метою документально відновити втрачене предками дворянство. Цікаві міркування про свого героя висловив уже на схилі літ сам автор: «Згадую Борулю, хоч люди сміються з нього, бо їм здається, що вони не такі чудаки, як Боруля, а коли гарненько придивитися, то й сміятися нічого: хто б не хотів вивести своїх дітей на дворянську лінію, щоб вони не черствий кусок хліба мали?!»
Жанрові й стильові особливості
Ця позиція І. Карпенка-Карого дуже цікава, бо орієнтує читача побачити в комедійних ситуаціях не такі вже й смішні сторони дійсності, як і в «Ревізорі» М. Гоголя: «Над чим смієтесь? Над собою смієтесь». Саме цей гоголівський сміх крізь сльози й визначає пафос твору І. Карпенка-Карого. Звідси й жанрова особливість цієї п’єси — трагікомедія.
<span>Сюжет </span>твору (своєрідна, яскраво національна версія відомої комедії Мольєра «Міщанин-шляхтич») становлять гумористичні сцени з життя заможного хлібороба Мартина Борулі, який домагається втрачених дворянських прав. Щоправда, у Мольєра моралізаторство має абстрактно-повчальний характер, а в Карпенка-Карого воно спрямоване проти конкретних побутових і соціальних явищ, поданих у національному художньому зрізі. У цьому, до речі, одна із суттєвих відмінностей між творами класицизму («Міщанин-шляхтич») і реалізму («Мартин Боруля»).
«Гримить» - це вірш вірш І. Франка, що належить до циклу «Веснянки». Вірш був написаний на початку 1880х років. На зміст твору значно вплинули переконання І.Франка у 80-х роках.
Твір складається з двох частин по п'ять строк у кожній, а слово "гримить" формує шосту строку. Основний композиційний прийом, що вживає Франко — паралелізм: він зіставляє грозу - природне явище і явища соціальні.
Серед художніх прицомів, вжитих Франком у вірші — алітерація, а також дві протилежні стилистичні прийоми - епіфора та анафора. Епіфора - це повторення однакових виразів, слів чи сполучень звуків у кінці строф або рядків з метою посилення музичності і виразності вірша, а анафора - це повторення слова або групи слів на початку строф чи фраз.
У вірші автор передчуває весняного пробудження природи, а також революційне оновлення світу. Поезія проникнута також вірою у прекрасне майбутнє народів усього світу. Основна думка вірша — це заклик до боротьби.