Тема -зображення оптимістичного настрою ліричного героя при виборі правильного власного життєвого шляху
Ідея-заклик до активного руху шляхами життя
Основна думка-життя є повноцінним тільки тоді ,коли людина виявляє активність
Катя, вертаючись зi школи побачила Надю, а в них з`явилась розмова:
- Доброго дня, Катрюсю - сказала Надiя
- День добрий. Нагадай менi свiй номер телефону, я загубила. - вiдповила Катерина
- Так, звичайно зараз я тобi його запишу.
Надiя взяла ручку та листик бумаги та записала свiй номер.
- А чому у тебе такий почерк? Ти не займалася з батьками? - спитала Катя
- Навiщо вiн менi? Зараз все у iнтернетi, там не потрiбно писать ручкой. Бувай, меня потрiбно йти до дому.
- Бувай...- закiнчила Катерина.
Катя ще довго думала над iï словами...Так i насправдi. Зараз все в iнтернетi.
<span>Марічка - поетична дівчина, знає секрети навколишньої природи,
ворожіння. Вона складає співанки, які з’являються «ніби самі по собі».
Вона настільки чиста, що вміє відповісти добром на зло. Ще в дитинстві
вона назавжди привернула серце Іванка до себе, пригостивши його цукеркою
у відповідь на спробу побити її.
<span>цитатна характеристика Марічки у творі "Тіні забутих предків" М. Коцюбинського.
«Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилась на нього спідлоба якимсь глибоким зором чорних матових очей і спокійно сказала:
— Нічьо... В мене є другі... май ліпші».
«Марічка теж вже ходила в заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись»
«Сходились
коло церкви або десь в лісі, щоб стариня не знала, як кохаються діти
ворожих родів. Марічка любила, коли він грав на флоярі. Задуманий все,
встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі,
прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня, якої ніхто не
грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно послали свої тіні
смереки»
«Марічка обзивалась на груфлояри, як самичка до дикого
голуба,— співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з'явились — не
могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще у колисці,
хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійні по
сіножатях, як смереки ростуть по горах... Марічка і сама вміла складати
пісні».
«Як муть мряки сідати на гори, я сяду та й си заплачу,
що не видно, де пробуває милий. А як в погожу річку зазоріє небо, я му
дивитись, котра зірка над полонинков — тому бачить Іванко... Тільки
співати залишу».</span></span>
Василь бідний селянський парубок, наречений Марусі,сирота , працює свитником у місті.Він розумний , гарний,працьовитий і релігійний.
Маруся головна героїня, донька Наума Дрота,висока , прямесенька, як стрілочка,чорнявенька,очиці ,як тернові ягідки,бро-воньки , як на шнурочку, личком червона , як панська рожа,що у саду цвіте.
Центральні персонажі оповідання — Остап і Соломія — приваблюють насамперед волелюбністю натур, нескореністю духу, щирістю почуттів, зовнішньою та внутрішньою красою. Закохані одне в одного і створені одне для одного, вони були розлучені паном, який видав дівчину заміж за свого «хурмана». Отак розтоптане почуття, жорстокий утиск, рабська праця — кривда за кривдою карбувалися в душі Остапа. Разом із розповідями дідуся про колишню вольницю вони підштовхнули його до бунту, до підбурювання односельців.
<span>А згодом постав перед ним «великий» вибір: або бути битим панськими канчуками та ще й, може, запротореним у Сибір чи москалі, або — утікати на чужину в пошуках кращої долі. А для Соломії? Залишитися під панським чоботом, біля осоружного чоловіка, у довгій, може, довічній розлуці з коханим? Тож не диво, що їхні палкі натури схиляються до небезпечної, проте рятівної для них втечі, яка бодай дарує надію на майбутнє щасливе життя разом. </span>
<span>Ризикована мандрівка обертається для сміливців великою кількістю безвихідних, здавалося б, ситуацій. І в кожній з них вони виявляють дивовижну стійкість, терпіння, відвагу, наполегливість і — що особливо вражає — вірність одне одному. Ні разу навіть не закрадається думка покинути близьку людину в біді, напризволяще. </span>
<span>Соломія поплатиться за це життям: потоне у крижаній воді, відбиваючи з побратимом Іваном свого коханого у турецьких вартових, які везуть його, полоненого, на розплату за втечу від пана. А Остап вип'є до дна цю гірку чашу і повернеться на берег Дунаю, на дні якого похований його найбільший скарб, його Соломія, щоб до зустрічі з нею прожити останні роки на волі, купленій аж надто дорогою ціною.</span>
