<span>Дорогою ціною здобували волю українці, багато чого довелося їм випробувати. Були і «збасаманені сині хребти», були і кулі в тілі, було й загублене життя, був і розпач, була і смерть. Коли я читаю оповідання М. Коцюбинського «Дорогою ціною», то мені здається, що це я тікаю разом з ними від кріпаччини, що я теж відчуваю голод, біль, страждання, що це я разом з ними намагаюся вижити і перемогти. І здобути волю.</span><span>Що може бути краще за волю? Коли дихаєш вільно, на повні груди, коли не наглядають за тобою прискіпливі очі пана, коли поряд з тобою та людина, яку ти без тями кохаєш. І не треба критися, а можна вийти в поле — і заспівати, заспівати так, щоб почули гори і підспівували тобі своїми дужими голосами, заспівати так. щоб сонце здивовано подивилося зверху, ніби питаючи: що то воно є? Оце і є воля, справжня воля. Але як ЇЇ здобути? Зброєю? Ні. Уся влада на боці пана. Не встигнеш ти й оком моргнути, як тебе або посадять у в’язницю, або вб’ють.</span>Тому і тікали люди, тікали до Туреччини, бо несила вже було терпіти панське ярмо — дуже воно муляло шию — бо «вільний дух народу ще тлів під попелом неволі». Цей дух підіймав і гнав подалі від кривди, від знущань, від постійного страху, гнав з надією хоч в останні хвилини життя побачити, що таке воля.<span>Серед таких людей були Соломія та Остап. Мов птахи з широко розгорнутими крилами, вони знялися з місця у пошуках вільного життя. Адже вдома навіть сподівань на це немає: за бунтарський дух приишовся не до двору Остап, живе з нелюбом Соломія, бо так схотів пан. Яке вже може бути щастя?! Щастя без волі — нещастя. Вільний дух Остапа йде від діда, від його «билинь-казок» «про Січ, про козацтво, про боротьбу з панами за волю». Саме Коліївщина надихає двадцятирічного хлопця йти шукати волю. Але в Остапа є кохана, яка вирішує всупереч усьому з’єднати долі. Вони йдуть разом, а веде їх чарівне слово — воля. Адже тільки вона може дати їм усе, чого вони так домагаються: і шастя бути поряд, і домівку, і господарство, і незалежність.</span><span>Але до волі нелегкий шлях. Скільки довелося пережити цим людям, скільки довелося пережити всьому українському народові! Спочатку стають на перешкоді козаки, бо царський уряд намагався будь-що розшукати втікачів і жорстоко карав їх. Не вдається закоханим з першого разу переправитися за кордон. Але доля дарує їм ше одну можливість. Які вони щасливі, що нарешті знайшли те, що шукали — волю. Проте сліпа куля наздоганяє Остапа. Скільки ж можна зносити знущань, коли вже життя змилується над ними?!</span>І ось тут виявляється героїчний дух Соломії. Вона йде шукати шлях, щоб вибратися з плавнів, але відчуває, що заблукала. Де він. її Остап, поранений та кинутий? Проте Соломія не відступає від своєї мети — знайти його, знайти будь-що: хай палають плавні, хай навіть смерть чекає за плечима. Ось вона воля до життя, воля до щастя. Тому стільки відчаю, ненависті в діях Соломії, коли вода ламає очерет: «Соломія накинулась на нього і почала трощити зі злості, як свого ворога».<span>Але й Остап не здається, хоч і тяжко поранений. У цей час він намагається відбити своє життя у вовка. Для цього не обов’язково мати рушницю. Потрібні лише кілька краплин води та велика воля до життя. Ця велика воля до життя і допомагає знову зустрітися двом кохаючим серцям. Ця велика воля до життя надає Соломії снаги працювати, щоб виходити Остапа, поставити його на ноги. А коли турецька варта забирає його, ця велика воля до життя зумовлює напад Соломії разом з Іваном Котигорошком на неї, щоб звільнити дорогу людину. Скільки потрібно мужності, героїзму, відваги, шоб піти на цей крок! Недарма ніби з казки приходить на сторінки оповідання Іван Котигорошок, який прагне усюди й завжди допомагати Соломії.</span><span>Так, український народ без боротьби не здається, як не здавалася Соломія, як не здавалися і Остап, і Іван, і тисячі подібних до них людей. Можливо, вони і не перемогли, але вказали шлях до волі, тяжкий шлях, на якому чекає багато випробувань. Але цей шлях потрібно було пройти, навіть зі зброєю в руках, бо в його кінці чекала людей воля. Смерть перервала життя Соломії. Але залишилася пам’ять про неї, яка зігріває вже сивого діда: «Знов мене кличеш, Соломіє? Почекай, швидко прийду, не забарюся вже…» Це кличе Остапа вільна Соломія.</span><span>Минуло багато років, і український народ здобув собі волю. Хоч і дорогою ціною, дуже дорогою піною. Але саме це, на мій погляд, і надає йому снаги берегти свою волю, свою незалежність, щоб потім не довелося її знову здобувати у нерівній боротьбі. І тоді вже хто знає, яку ціну нам доведеться за неї платити…</span>
1)Это значит, что Троекуров был богатым и его почитали, но боялись.2)Богатство, авторитетный род и связи» давали Троекурову «большой вес в губерниях».3)Соседи были рады угождать малейшим прихотям Троекурова. Губернские чиновники трепетали при его имени. Крестьяне и дворовые тщеславились богатством и славою своего господина и в свою очередь позволяли себе многое в отношении к их соседям, надеясь на его сильное покровительство. Избалованный всем, что только окружало его, он привык давать полную волю всем порывами пылкого своего нрава и всем затеям ограниченного ума. Несмотря на необыкновенную силу физических способностей, он раза 2 в неделю страдал от обжорства и каждый вечер бывал навеселе. Он ни в чем не знает отказа. Любит смотреть на унижение других.4) Главными его занятиями были барская праздность, покровительство над соседями, разъезжал около своих владений. Свободное время проводил за охотой. Много времени проводил со свой большой псарней. 5)<span>Дубровсгого он уважал не только за то что они были старыми товарищами, но и за то что Дубровский не смущался и не "сжимался" в общении с Троекуровым.</span>
Порфирий Петрович служит приставом следственных дел (следователем) на участке, где происходит убийство старухи-процентщицы и ее сестры: Возраст Порфирия Петровича - около 35 лет. При этом сам себя он называет стариком. О внешности Порфирия Петровича известно следующее: ... Это был человек лет тридцати пяти, росту пониже среднего, полный и даже с брюшком, выбритый, без усов и без бакенбард, с плотно выстриженными волосами на большой круглой голове, как-то особенно выпукло закругленной на затылке. Пухлое, круглое и немного курносое лицо его было цвета больного, темно-желтого, но довольно бодрое и даже насмешливое. Оно было бы даже и добродушное, если бы не мешало выражение глаз, с каким-то жидким водянистым блеском, прикрытых почти белыми, моргающими, точно подмигивая кому, ресницами...
Проблема предательства. Рыбак предает Сотникова во время допроса, тем самым спасая собственную жизнь. Во время казни Рыбак лично выбивает опору из-под ног бывшего товарища. Проблема благородства. Сотников пытается взять всю вину на себя, он не желает, чтобы другие люди пострадали. Проблема нравственного выбора. Рыбак совершает нравственную "ошибку", соглашаясь рассказать все на допросе в обмен на свою жизнь. Позже, во время казни, Сотников подумает, что петля будет надета не только на него самого, но и на Рыбака: "одна петля на двоих". Проблема силы духа. Маленькая девочка, Бася, спасая свою жизнь, сидит безвылазно в кусте около суток. У нее нет ни воды, ни еды... Когда куст облетает, она переходит в стайку к животным, где ест с ними из одного корыта. Во время допроса она не называет имен, понимая, что тем самым спасает жизни других людей.
Я.... учусь в..... у нас в школе есть библиотека. Она...... в ней много книг интересных и познавтельных, смешных,со стихами. В нашей библиотеки хорошие работники,а если не можешь найти книгу подойди к работникам и спроси.