<span> Мы часто всей семьей бывали в лесу. Однажды, катаясь на лыжах, в чаще видели лося. Казалось бы, лось - обыкновенное животное для татарстанской природы. Но, когда он стоял недалеко от нас, задевая крупными рогами обсыпанные пушистым снегом ветки деревьев, какой восторг охватил нас! И мы шепотом говорили друг другу: "Смотри, смотри - лось". Невольное уважение зародилось у нас к лесу в целом, который мы воспринимали как дом для многих животных и птиц и куда мы пришли как бы в гости. И такие необычные лесные встречи у нас случались не раз. Как-то старшему сыну в школе дали задание написать сочинение об осеннем лесе. В сентябре мы всей семьей сели на велосипеды и поехали в лес за грибами, заодно было решено набраться впечатлений для сочинения.
Оставили велосипеды в укромном месте, а сами пошли по лесу искать грибы. Я останавливала сыновей и обращала их внимание на красоту осенней природы: мы любовались пышными елями, высокими соснами, покрытыми золотыми листьями березами и красными осинами, укромными полянами.
Но вот мы со старшим сыном не то чтобы заблудились, но остались одни в зарослях леса, стали кричать "ау, ау!", вышли на колею с крутым поворотом. Вдруг услышали топот, остановились. И тут прямо на нас выскочил крупный серый заяц с длинными ушами и такими же длинными пружинистыми ногами. Видимо, он испугался наших криков. И люди, и заяц от такой неожиданной встречи застыли на месте и несколько секунд смотрели друг на друга. Наконец серый опомнился и боком в высоком прыжке нырнул прямо в кусты.
Как же часто потом мы рассказывали родным и друзьям об этой удивительной встрече, с восторгом вспоминали, какие у зайца были глаза.
- Большие и косые, - убеждал сын, - а ноздри ходили ходуном. И еще он громко дышал, наверное, от страха.
Замечательное сочинение о лесе написал сын. Он получил за него пятерку и потом еще долго хранил эту школьную тетрадку.</span>
1.Сироманець найстарiший вовк!
2.Ущерб.
3.Знашомство из Сашком.
4.Будынок прыхыстi.
Цього еслі чесно я не знаю хоча и вчив тараса шевсенка
Характеристика діда Демяна:1)Дідусь Демян-дід Михайлика;2)Старі,сіро-блакитні очі,гарні брови,з вусами;3)Має добрі стосунки із іншими людьми.
Характеристика матері:1)Матір-жінка
із родини Стельмахів,матір
Михайлика;2)Добра,ввічлива,ласкава,виснажена,любить свою сімю.Дуже
любить свого сина та чоловіка.
Характеристика тата:1)Тато
Панас-батько Михайлика;2)Високий,широкоплечий,з короткопідстриженими
вусами,гарна кирея,заяча шапка;3)Добрій,гарний,люблячий батько,дуже
любить свого сина.
Справжній талант для кожної людини — це вміння зберегти у своєму серці острівок дитинства, зворушливі спогади про щасливі безтурботні дні, теплоту й турботу, батьківську любов. Українські письменники, як талановиті знавці людського життя та майстри художнього слова, часто звертаються до власних спогадів, що надає їх творам яскравості, образам — реалістичності та самобутності. Саме таким твором є повість Михайла Стельмаха «Гуси-лебеді летять». Твір є автобіографічним, оскільки події, змальовані у ньому, взяті автором із власного життя, а образи списані із близьких йому людей. У повісті автор змалював свій дитячий світ, мрії та сподівання. Михайло Стельмах походив із простої селянської родини, тому в повісті багато картин сільського життя, прикладів вчинків простих робітників землі — матері, батька, діда, сусідів. Тут і зустрічі з перійими труднощами та злиднями, знайомства з першими книжками. Головного героя повісті звуть так само, як і автора. Михайликові притаманне захоплення художнім словом та потяг до книжок. Він згадує, як самостійно навчився читати: «Якось я швидко, самотужки, навчився читати, і вже, на свої дев'ять років, немало проковтнув добра і мотлоху, якого ще не встигли докурити в моєму селі». Навіть погрози та хвилювання матері за розум її дитини не змогли перепинити дитячий потяг та цікавість до захоплюючих пригод та незнаних країн, про які було написано в тих книжках. Але не тільки радісні картини згадує автор. Назавжди вкарбувалася в душу дитині картина її навчання в школі. З радістю віддали свого сина батьки до школи. Але з приходом зими перед усіма постала гостра проблема — маленькому школяреві нічого було взути. Але вихід знайшов батько: «Дорогою люди дивувались, що Панас на руках несе в школу сина.., а я мало не заплакав і з жалю, і з тієї радості, що батько не дасть мені покинути науку». І досі автора переповнюють почуття, які він відчував тієї миті. Гордість за свого батька, ніжність і синівська подяка сповняють душу письменника.<span>Ще багато й багато епізодів з дитинства спливають у пам'яті автора. Чистота і природність стосунків, мудрість батька та ніжність і доброта матері завжди супроводжували письменника на його нелегкому життєвому і творчому шляху. У творі він віддає своє серце найпрекраснішому, що є в житті людини, — дитинству.</span>
