Илья́ Му́ромец (полное былинное имя — Илья Муромец сын Иванович, также встречаются варианты: Илья Моровлин, Муравленин, Муровец, Муромлян[2]; Илия-змееборец[3]) — один из главных героев древнерусского былинного эпоса, богатырь, воплощающий общий народный идеал героя-воина.
Согласно легенде, крестьянский сын[4] и оберегатель русской земли от врагов, параличный до 33 лет, получает силу от ангелов-странников, борется с Соловьём-разбойником, идолищем, жидовином, татарами и, наконец, окаменевает[5]. Впервые появляется в письменных источниках в XVI веке у Ф. С. Кмиты-Чернобыльского как Илья Муравленин, у Эриха Лясоты — как Илья Моровлин, в некоторых былинах XVII века — как Илья Мурович или Илья Муровец[6][7]. Некоторыми исследователями отождествляется со святым Илией Печерским Чеботком, мощи которого покоятся в Киево-Печерской лавре.
<span>Кінь і осел зустрілись на вузенькому мостику. Кінь каже ослові:
- Дай мені дорогу!</span><span>А осел уперся, ні з місця, і каже:
- Дай ти мені дорогу, я достойніший од тебе.</span>- Замовчи, нікчемо, - гордовито промовив кінь, - іще й ти здумав собою величатися! Дурнішого за осла в світі немає. Не дарма у людей поговірка склалась: "Дурний, як осел!" А кінь - розумна істота: я чоловікові приношу велику користь. Коней вчать нарівні з солдатами, і вони все дочиста розуміють, а ти що - дурний, як пробка.<span>- А ти хоч і розумний, зате богу противний, - каже осел, - ти такий ненажерний, що тобі корму ніколи не настачиш. Коли ховавсь Ісус Христос в яслах від розбійників, так ти все сіно пожер, йому нічим було прикриться і тебе за се бог прокляв, а я хоч і дурний, зате угодний богу. На мені божа мати їхала у Єрусалим, а ти що... Кінь має ослові уступать і повинуваться.
Ото вони сперечалися, сперечалися, один одному дороги не давали. А далі кінь із гордості кинувсь напролом, щоб збити осла з мосту, а самому пройти. Осел теж подався уперед, - і обидва полетіли у воду. Бовтаються в рівчаку і ніяк не можуть вилізти.</span><span>На той час біг по місточку собака, розпитав, з якої причини вони попадали, і сказав їм:
- Обидва ви дурні, гордість і тупість - між собою брати. Якби один з вас був учтивий, дав би іншому дорогу, то все було б по-доброму</span>
Кажуть, що поет формується у дитинстві. Маленька тендітна дівчинка мріяла про надзвичайну дивну казку (вірш «Мрії»). Вік лицарства і шляхетних вчинків приваблював не одне покоління юних романтиків. Однак у Лесі Українки своє бачення доби мужніх воїнів, лицарських турнірів: Тільки дивно, що не принци. Таємницею укриті. Не вродливі королівни Розум мій очарували. Дівчинка гортала малюнки лицарських романів. Її приваблювати не переможці лицарських поєдинків, котрі «промовляли люто “Здайся!”», а переможені. Нехай вони і «розпростерті», до землі прибиті списом, але з уст зривається горда відповідь: «Убий, не здамся!» Маленька дівчинка Леся вже тоді, в пору свого дитинства, поважала силу духу, справедливість. Вона поважана тих, хто навіть під загрозою смерті не хотів здаватися. Можливо саме в них вона вчилася великої мужності. Ця мужність знадобилася їй у житті, допомагала боротися з власною недугою та життєвими негараздами. В іншому вірші «Як дитиною, бувало» маленька мрійниця Леся виступає мужньою і гордою дівчинкою. Гулі від падіння не викликати сліз. Вона тихо вставата і ніколи не скаржилася на біль від забиття: «Що болить?» — мене питали. Але я не признавалась — Я була малою горда, — Щоб не плакать, я сміялась. Такою була поетеса в дитинстві. Вона поважала в людині гордість і силу духу. Сльози Леся, як і лірична героїня вірша, вважала слабкістю. Але минув час, і вже доросла Леся переглянула свої погляди. Щоб не скінчилася драматична ситуація злим жартом або не зірвалося з уст в’їдливе зауваження: Безпощадній зброї сміху Я боюся піддаватись, І, забувши давню гордість. Плачу я, щоб не сміятись. Характер Лесі Українки сформувався в дитинстві. Просто з дитинства вона ввійшла в літературу — як символ мужності, стійкості, нездоланності людського дух.
Ответ:монголо-татари не дуже вдало вибрали місце спочинку. Вони вирішили відпочити в глибокому рові. Тухольці про це дізналися і залили водою вороже військо(для замітки монголо-татарське військо було набагато більше за тухольське), воно затонуло(мені здається там хтось вижив один але я не пам'ятаю хто(хтось головний), можеш це не писати), саме так тухольці врятувалися.
Бездуховність - біда нашого суспільства. Часто люди занадто фокусуються на матеріальному, вважаючи духовні цінності не вартими уваги, бо їх не можна продати і купити за гроші. Але я вважаю, що гроші як такі не породжують бездуховності - вони лише проявляють вади душі людини, які в неї вже були. Інша справа, що наявність великих грошей допомагає цьому. До того ж, у гонитві за багатством деякі люди забувають і про людські цінності, і про мораль.
Приклад цього побачити, якщо пригадати дії та помисли двох персонажів комедії Карпенко-Карого "Сто тисяч" <em>- Герасима Калитки та його кума Савка. </em>