Всі події, які відбуваються у житті людини та її доля багато в чому обумовлені тими місцями, де пройшло її дитинство, де вона виросла і навчилася цінувати красу рідної землі. Та й сприйняття реальності залежить від того, де знаходиться людина. Зараз більшість наших співвітчизників вимушені жити далеко від надихаючої добрі відчуття і красивої природи – в метушливих і задушливих містах. Але кожен з нас повинен пам’ятати, що природним місцем існування наших предків були зовсім не міста, а лоно природи.Підтвердженням усього вищесказаного може бути прекрасна за своїм змістом повість В. Близнеця «Звук павутинки», в якій розповідається про пригоди маленького хлопчика з великою душею. Головний герой повісті – Льонька, який жив зі своїми батьками у невеличкому селі. На превеликий жаль, у цьому селі не було жодного однолітка Льонки, через що хлопчик був змушений сам шукати собі розваги.Звичайно ж, для будь-якої людини дуже важливо мати друзів і спілкуватися з оточуючими. Але якщо проводити багато часу на природі і навчитися її розуміти, можна знайти цікаву для себе справу навіть на самоті. Отож і Льонька вирішив цю проблему завдяки спілкуванню з природою. Він любив гуляти по двору, ходив до невеличкої річки запускати кораблики і вмів розуміти всю ту красу, яку давала йому рідна природа.Наша українська земля дуже красива в самому широкому розумінні цього слова. І зовсім не треба шукати пишномовні слова для того, щоб описати цю красу. Достатньо цікаво розповісти про життя людей, які кожен день спілкуються з природою и живуть найближче до її витоків. Саме так і зробив український письменник В. Нестайко у своїй захоплюючий трилогії «Тореадори з Васюківки», в якій йде мова про цікаві пригоди двох сільських хлопчиків – друзів і найбільших у селі розбишак. Усі події цього твору відбуваються на тлі незрівняної краси української природи, яка відіграє важливу роль у романі і справляє незвичайне враження на читачів будь-якого віку. Ява Рень та Павлуша Завгородній коїли немало лиха своїм односельцям, але робили це не зі зла, тому й прощали їм селяни майже усе. Автор трилогії доводить, що будь яка людина, яка живе у тісному співіснуванні з природою, має щиру та добру душу, вона не здатна на підлість і зраду.Іще одним твором, в якому яскраво замальовується мальовнича українська природа, є повість М. Стельмаха «Митькозавр із Юрківки або Химера лісового озера». У цій повісті мова теж йде про пригоди двох товаришів – Митька і Сергія. Ці пригоди відбуваються у селі, куди хлопчики приїхали на літній відпочинок до бабусі одного з них. Всі події повісті відбуваються в лісі та на березі чудового лісового озера. Хлопчики – мешканці великого міста і з неабияким задоволенням проводять канікули у селі. В повісті дуже багато описів природи, які автор створював з великою щирістю.Усі ці твори доводять нам, що не слід забувати, звідки ми вийшли, не слід забувати рідну природу, треба ставитися з великою пошаною до усього, що нас от очує і якомога більше бувати на природі, неважливо, з друзями чи наодинці.<span>
</span>
Я досить часто відвідую районну юнацьку бібліотеку. Там завжди стоїть тиша й можна самому ходити між стелажами. Та коли уважно прислухаєшся, то можна почути, як книги пошепки розмовляють із тобою. Вони розкажуть чарівну казку, цікаву повість, з їх сторінок забринять невідомі вірші, які ми пам'ятаємо довго, а можливо, й ціле життя. Саме з книжок ми дізнаємося про те, як живуть народи різних країн, як виборюють вони свободу, а ще дізнаємося про відкриття науки й техніки, про рослини й тварин, про планети, зірки й туманності. З давніх-давен письменники, учені відображали в книжках знання та досвід поколінь, зберігаючи це все для нащадків.
<span>А колись у прадавні часи на світі не було книжок, бо люди ще не вміли їх робити. Замість сторінок пращури використовували каміння, дерево, стіни печер. Пізніше почали писати на глині, але це було також не дуже зручно. Справжній папір, схожий на той, що на ньому ми пишемо сьогодні, з'явився кілька століть тому. Відтоді й почали в усьому світі писати на папері. </span>
Книга в Україні завжди користувалася великою пошаною. "Велика користь буває від учення книжного. Книги — це ріки, що напоюють світ, це джерела мудрості", — писав давньоукраїнський літописець. Зрозуміло, чому в Київській Русі існували книгозбірні при церквах, монастирях, при князівських та боярських дворах. Про це переконливо свідчать історичні джерела — ті самі книжки.
<span>Я не можу уявити свого життя без книги. Найбільше мені подобаються твори дитячої літератури й сучасна фантастика. Але найнезабутніше враження справила на мене колись повість-казка "Чарівник Смарагдового міста", яку написав Олександр Волков. Я перечитував її кілька разів, кожного разу відкриваючи для себе щось цікаве й нове. Пізніше я захопився романами Жюля Верна. У моїй уяві виникали екзотичні пейзажі, сповиті імлою. Я бачив себе й бідолахою, викинутим на берег морськими буревіями, і п'ятнадцятирічним капітаном, що веде свій корабель до благородної мети, і дикуном, який усе життя провів серед незайманої природи на безлюдному острові. А зараз я охоче читаю серйозні твори українських письменників, де розповідається сувора правда про нелюдське життя нашого народу за часів далекого й не дуже далекого минулого. </span>
<span>Я щиро вважаю, що телебачення та електронні машини ніколи не зможуть повноцінно замінити щасливих годин спілкування з книгою. Свій твір-роздум я хочу закінчити повними філософської глибини рядками відомого українського поета Д. Павличка: </span>
<span>Життя без книги — хата без вікна. </span>
<span>Тюрма глуха і темна, мов труна, К </span>
<span>різь вікна книг свободи світло ллється, </span>
<span>Майбутнього видніє далина.
</span>
Читаючи твір ,,Скарб,, я відразу зрозуміла яким виросте Павлусь.Адже його мати все робила для того щоб синочку було тепло й сито.Вона ходила здуваючи з нього пелюку ,а він її в гріб завів своєю впертістю ,коли йому серед ночі ,холодної ,зимньої ночі захотілось меду і мати змушена була іти по селу шукаючи мед.
Климко - сирота, главный герой автобиографической повести Григора Тютюнника. Образ Климко воплощает идеал человека. В маленькой сиротской души Климко носил столько доброты, милосердия и сострадания к обездоленным и страждущим, не побоялся в одиннадцать лет отправиться в дальний путь за солью, чтобы только помочь близкому человеку - своей учительнице - не умереть с голода. Сколько натерпелся и намучился за свою двухнедельную дорогу маленький рыцарь, сколько раз рисковал быть убитым, замерзнуть где-то на поле под копной - ведь шла война и заходить в села было опасно. И мальчик шел: его вело дорогой лишений милосердия.
Як ми знаємо добро зпвжди перемагає зло. Добрі люди допомагають всім кого підманула доля,а злі тільки те й роблять що наживаються на недоліках інших.