Найчарівніший прояв любові — кохання. Це почуття знову й знову доводить, що без нього життя втрачає сенс. Кохання змінює людину, в її душі ніби розквітає чарівна квітка, яка своїм тонким ароматом заповнює кожну клітину; кохання дарує людині радість, гармонію — саме таким є ідеальне уявлення про це почуття. Та чи існує таке кохання? Чи кожна людина зустріне його на своєму шляху?
На мою думку, кохання, у тому разі, коли воно дійсно справжнє, — це важке випробування. Таке почуття ніколи не покине людину, які б не були обставини. Йому байдужі відстань, час, вік, розставання. Не завжди можна ототожнити таке почуття із щастям. Навпаки, зазвичай воно приносить великі страждання, часто закінчується трагічно: смертю, в'язницею, божевіллям. Тому людина часто обминає своє справжнє кохання і знаходить буденність, у якій і проживає тихо та спокійно своє життя — без великого щастя, але й без великого горя.
Більш примітивні люди взагалі не здатні на це піднесене почуття. Для них кохання — лише задоволення фізіологічних потреб. Хоча така «штучна» любов і здається стабільною, іноді вона закінчується дуже швидко, або навіть переходить у відразу та ненависть. Бо люди не можуть жити разом протягом тривалого часу, не маючи нічого спільного. Таким чином, виникають конфлікти, що неминуче ведуть до руйнування хиткого сімейного союзу.
Трапляється й таке, що людина задля надбання матеріальних цінностей нехтує своїм справжнім коханням. Шлюб за розрахунком у сучасному житті — річ зовсім не рідкісна. Іноді ж навпаки — щире кохання стає неможливим через соціальну нерівність чи через інші життєві обставини, що його не стосуються.
Тож справжнє кохання — це велике надбання людини. Воно формує особистість, визначає її сутність: воно стає головним випробуванням у житті людини, робить її щасливою або нещасною. То чи існує справжнє кохання сьогодні? Мабуть, що так, оскільки й зараз люди продовжують здійснбвати безглузді та героїчні вчинки задля кохання і страждати від цього. Це й робить їх людьми.
<span>в вашей институтской библиотеке наверняка есть серия БВЛ, возьмите, кажется, 3 том - Античная литература, там очень хорошая вступительная статья</span>
У одного старателя Дика Бейкера был кот, красивый, серый и очень гордый. Дик относился к нему как к близкому человеку, он считал, что кот умеет думать, рассуждать, анализировать происходящее вокруг него. Он никогда не ловил ни крыс ни мышей, по мнению Дика, это было ниже его достоинства. Кот всегда был рядом со старателями и, казалось, понимал, что они делают и зачем. У него было поразительное чутье на золото, если ему не нравилась территория, и он уходил спать, ясно было одно: золота здесь не найдут. Но иногда всем своим видом он одобрял действия своего хозяина, и тот всегда, хоть немного, но намывал золотишка. Однако, кот очень плохо относился к добыче золота, связанной с работами в шахтах. Он просто ненавидел это и всячески противился. Правда, однажды он чуть не погиб в шахте, но выбрался и укоризненно смотрел на своего хозяина, как бы возмущаясь его действиями.
Вот такой был кот..
Герасим был немой.Снаружи он выглядел грозно и мужественно ,но внутри он был нежным и любящим .Герасим приютил к себе собаку и назвал ее Муму ,потому что он не мог говорить ,а только издавать звуки.Он жил при доме у госпожи.И один раз Муму забежала в дом к госпоже.Госпожа любила животных,но после того ,как собака на рычала на нее она приказала избавиться от Муму.Герасим был человек принадлежащий госпоже.Поэтому исполнил ее приказ,но обратно к ней не вернулся,а с раной на сердце уехал к себе домой в деревню.
Когда я слушаю музыку то мне представляется весь огромный мир и чувства переполняют меня. Мне хочется то плакать то волноваться то страдать а то смеяться радоваться веселится совершать какие-нибудь подвиги самой петь иль же танцевать. Музыка вдохновляет и воодушевляет.Без музыки мир был бы беден скучен лишен радости и счастья
