У наслідок революції 1917 –
1920-х рр. в основній частині України встановилася принесена на багнетах із
Росії державність однопартійного, тоталітарного типу, яку, однак, можна
розглядати як компроміс між пробудженими українськими національними і
російськими окупаційними силами. Уже в 20-х роках ця чужа українському народові
влада змусила виїхати за кордон, репресувала або фізично винищила всіх
власників, підприємливих людей, усіх членів українських політичних і
громадських організацій (у тому числі й Української комуністичної партії –
“боротьбистів”), усіх чиновників Української Народної Республіки, тобто
національну, ще нечисленну, провідну верству. Але, щоб утриматися в Україні,
партія більшовиків, у якій українці становили мізерну меншість, мусила рахуватися
з потужним наростанням національних сил, тому підтримала політику коренізації,
тобто українізації. Формувалася течія націонал-комунізму (Микола Скрипник,
Микола Хвильовий, Олександр Шумський). Переконавшись, що процес стає
неконтрольованим і загрожує формуванням модерної української нації та
створенням самостійної української держави, яка, безперечно, швидко відмовилася
б від чужого їй тоталітарного режиму, а закамуфльованій під СРСР Російській
імперії – остаточним розпадом, російські окупаційні сили з 1929 року перейшли в
рішучий наступ проти українства як такого. Теза Й. Сталіна, що українська
інтеліґенція не заслуговує довір’я, означала на практиці тотальне фізичне
винищення в 30-х роках нової української еліти, що формувалася вже переважно в
лоні Комуністичної партії (більшовиків) України та Української Автокефальної
Православної Церкви. Початок винищенню було покладено “справою СВУ” – цілком
сфабрикованої Головним Політичним Управлінням “Спілки визволення України”. <span>
<span>Оскільки український етнос з його волелюбністю,
приватновласницькою психологією та глибокою релігійністю взагалі не годився для
створення “єдиного радянського народу – будівника комунізму”, то обезголовлення
нації було доповнене (під виглядом “розкуркулення”) ще й ліквідацією кращої
частини українського селянства. Масовий спротив колективізації був зламаний
штучно викликаним голодом. Унаслідок масового винищення й депортації корінного
українського населення на Схід (а під час Другої світової війни й на Захід) та
масового “доприсєлєнія” (це тодішній офіційний термін) на його місце
чужорідного населення – носія тоталітарної ідеології, генофонд українського
народу – носія демократичного, волелюбного, християнського світогляду – був
тяжко підірваний і значно змінений у гірший бік. Адже винищувався найкращий
елемент. Проте мусимо погодитися, що українці як нація, за висловом Мирослава
Мариновича, теж мають на собі “гріх комунізму” і тяжко його покутують.</span></span>
В период феодальной раздробленности (IX - XIII вв.) номинальное единое королевство фактически делилось на многие почти независимые феодальные владения, причем в XI в. дробление продолжалось также внутри отдельных герцогств и графств.
<span>Складывание двух основных классов феодального общества - сеньоров и зависимого крестьянства - в целом завершилось к X в. К этому времени сеньоры-бенефициарии добились превращения бенефиция из пожизненного пожалования в наследственную феодальную собственность - феод. Оформилась феодальная иерархия, возглавляемая королем, с характерной для нее системой вассалитета. Отношения вассалитета покоились на иерархической структуре земельной собственности: номинально верховным собственником всей земли в государстве считался король - верховный сеньор, или сюзерен, а крупные феодалы, получая от него земли, становились его вассалами. Они, в свою очередь, также имели вассалов, более мелких феодалов, которым жаловали земельные владения. Эта лестница состояла из следующих ступеней: </span>
<span> на ее верху стоял король - сюзерен; </span>
<span> далее - пэры, то есть "равные королю", герцоги и графы; </span>
<span> вассалы и подвассалы разных ступеней - арьер-вассалы; › в самом низу - простые рыцари, шевалье, своих вассалов не имевшие.</span>
+ это то что он открыл путь к морю, создал флот. он укрепил позицию на юге страны построил там порта и создал базу азовского флота - Таганрог
- это жестокость по отношению к народу он построил Санкт-Питербуг на костях не щадя никого(это единственный значимый минус)
если есть вопросы по дополнению задавай отвечу
А не было "пожара". Были Наполеоновские войны.
И в этих войнах войнах у России не было "целей". Наполеон Бонапарт объединял Европу и ему противостояла Великобритания.
У России было два интереса:
- Укрепелние выхода в Балтийское море (Завоевание Аландских островов и Финляндии "до кучи") (что шло вразрез с интересами Великобритании) , что и было реализовано в ходе Русско-шведской войны (1808—1809).
- Завоевание Черноморских проливов (Босфор и Дарданеллы) и "выход" в Средиземное море (что шло ещё больше вразрез с интересами Великобритании) , что успешно прохлопали.
<span>И если "главный" вопрос военной истории 20-го века "какого хрена Германия воевала против России? ", то "главный" вопрос 19-го века "какого хрена Россия воевала против Наполеона (в интересах своего "извечного врага", на минуточку)? "</span>
ето про атичные алимпиские игры.