<u>Головні та другорядні герої твору "Тореадори з Васюківки":</u>
Головні: Іван Рева та Павло Завгородній.
Другорядні: дід Варава, батько та мати Яви, сестричка Яришка, жителі села.
Марічка Гутенюк — кохана Івана. Познайомилася з Іваном ще з малечку. Поетична душа, складає і співає пісні, в той час як Іван грає на флоярі. Передчуває, що щасливо жити їм разом не судилося. Згодом, коли Іван пішов в найми, гине в Черемоші під час повені.
Цитатна характеристика :
Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилась на нього спідлоба якимсь глибоким зором чорних матових очей і спокійно сказала:
— Нічьо... В мене є другі... май ліпші».
«Марічка теж вже ходила в заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись»
«Сходились коло церкви або десь в лісі, щоб стариня не знала, як кохаються діти ворожих родів. Марічка любила, коли він грав на флоярі. Задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня, якої ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно послали свої тіні смереки»
«Марічка обзивалась на груфлояри, як самичка до дикого голуба,— співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з'явились — не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійні по сіножатях, як смереки ростуть по горах... Марічка і сама вміла складати пісні».
«Як муть мряки сідати на гори, я сяду та й си заплачу, що не видно, де пробуває милий. А як в погожу річку зазоріє небо, я му дивитись, котра зірка над полонинков — тому бачить Іванко... Тільки співати залишу».
<span>Повість Ирій навчила мене тому , що людиною можна залишитися скрізь. Якщо у тебе є душа , розум ,якщо ти живеш за законами моралі й добра , тоді не має значення , де саме ти піднімеш голову до неба і будеш дивитися на зорі - в селі чи в місті.
ну как то так)</span>
Сміх - це прояв радості.Радість - це похідна
любові.Значить, саме любов породжує сміх. Цей сміх ніколи нікого не образить,
не принизить. Такий сміх був і у Остапа Вишн і.
Письменник писав: "Ніколи не сміявся без любові”. Це
була чиста правда. Остап Вишня обожнював рідний народ і країну. Письменник
любив Україну, як сонце, як повітря. Любов
до природи, до людей наскрізь проймає твори Остапа Вишні.
Остапа Вишні - людина життєлюбний, оптимістично
настроєна. Саме в його усмішках найповніше проявилася чиста, щедра і весела
душа письменника. І майже в кожному творі присутній мудрий і дотепний оповідач,
який уособлює позицію автора. Його сміх не ображає, а виліковує, виховує
людину. І в цьому допомагає ніжність, душевність і поетичність душ і письменника.
«Вищого «гонорару» , як веселий блиск в очах народу, для
мене немає» ,- писав гуморист.
Душа письменника була сповнена любові. Слово його чарівне, веселе. І сміх його неповторний житиме
вічно, бо сам він був живою, радісною усмішкою свого великого і безсмертного народу.
Остап Вишня - не просто гуморист, він
поет за станом душі.
<span><span>Я</span><span>народилася</span><span>на</span><span>Україну</span><span>.</span><span>І</span><span>саме це</span><span>я</span><span>називаю</span><span>своїм</span><span>рідним</span><span>краем.Мут</span><span>ми всі</span><span>народилися</span><span>і всі повинні</span><span>поважати</span><span>свою</span><span>країну.</span></span>