Ідея : уславлення нескореності ,сили духу,які допомагають вижити у важких умовах на чужині.
Карпо Летючий пішов разом з запорожцями до цекви молитися за Україну. А потім він почав розпитувати у них про історію і минуле України. Йому дуже припала до душі гостинність запорожців і їх побут, який так відрізнявся від того, що був у нього вдома. Дні спливали один за одним. І Карпо почав сумувати. Отаман побачив це і вирішив допомогти Карпу повернутися. Найсильніші запорожці вирішили проводити його. Але це було нелегко. Вони довго блукали перш ніж знайшли правильну дорогу. Карпо віддячив їм добрими словами і смачними гостинцями. Він пообіцяв розповісти всім про зачаровану Січ, про пропишні сади, луки, прекрасні квіти, від яких не можна було відвести очей, про доброго гетьмана і сильних запорожців. Щоб вони вічно жили у пам"яті свого народу.
“Люби природу не як символ душі своєї, люби природу не для себе, люби для неї”. Ці рядки належать відомому українському поетові Максимові Рильському. Я розумію їх як заклик любити природу не просто на словах. А підкріплювати свої слова реальними справами. Як же можна проявити свої почуття до природи?
Я вважаю, що у дрібницях. Всі знають, що варто економити природні ресурси. Наприклад, вимикати світло, що непотрібне в кімнаті. Закручувати кран, з якого марно ллється питна вода. Також любити природу означає уникати її забруднення. Наприклад, всі знають, що мити авто у річці не є екологічною поведінкою. Або розкидати сміття лісовою стежкою чи чистою галявинкою.
В світі сьогодні багато людей потерпає від нестачі природних ресурсів. Наприклад, води. Або від того, що ціни на цю воду можуть бути недоступними для людей. З цього приводу я маю таку думку: природні ресурси дуже дорогоцінні. Вони справді можуть вичерпатися одного дня. І розкидатися ними ніяких причин немає.
Я думаю, що дати людству додаткові ресурси можуть наукові розробки. Вони допомагають вирішити проблеми шкідливих викидів. Зараз півсвіту, наприклад, активно впроваджує сонячні батареї. Зусилля багатьох людей дають результат завжди.
Сам Максим Рильський, автор напутнього слова про любов до природи, присвятив їй багато прекрасних віршів. Чи означає це, що він любив природу тільки на словах? Я вважаю, що ні, адже поет вчив інших людей любити її теж, оспівував красу її куточків. Так само його побратим Павло Тичина, що створив оди українським світанкам та вітрам. А така суспільна діяльність — дуже корисна справа.
Збереження ресурсів планети та шанобливе ставлення до природи — це справа кожного. І кожному з нас не варто її перекладати на інших людей.
<span>
<span /></span>
Коли я побачив назву повісті Анатолія Дімарова «Блакитна дитина», то
трохи здивувався. Дійсно, хіба може дитина бути блакитного кольору?
«Мабуть, фантастика», — подумалося мені. Але насправді виявилося, що цей
твір — чесна, відверта, щира, весела розповідь дорослої людини про своє
дитинство. Коли син письменника приходить додому із двійкою чи
зауваженнями вчителя в щоденнику, то бабуся та мати, дорікаючи йому, з
І’виховною метою» розповідають, яким слухняним та розумним ріс батько
хлопчика. Влакитна дитина — це ангел, якась ідеальна дитина, певно, яка
реально й не існує: «Блакитна дитина, викликана прямо з небес бабусею та
мамою, пурхає над моєю головою, вимахуючи сніжно-білими крильцями, сяє
рожевими щічками й докірливо дивиться на забілку повними всіх на світі
чеснот голубими очима».
Проте батько-пі чомусь стає трохи ніяково, як і його
синові-бешкетнику, у нього також палають вуха від сорому: «Адже коли б
оця блакитна дитина залетіла багато-багато років тому в наш п’ятий «Б»
клас, вона не вирвалася б звідти живцем. А якщо й вирвалася б, то з
обдертими крилами. І найбільше отого блакитного пір’я, звичайно ж,
лишилося б у моїх жменях!»
Розповідь починається з метафоричної притчі про чарівний місток
пам’яті. Місточок провисав над безоднею, і по один бік жила людина, а по
другий було все, що потрібно їй для життя. І жити б людині вічно, коли б
місточок не вужчав з кожним днем. Стурбована, щоразу набирала людина
все більше припасів. Але чим важчою ставала її ноша, тим вужчим —
місточок. Автор говорить, що він також стоїть над такою «прірвою», а по
той бік — прожиті роки: «І доки не щез місточок моєї пам’яті, буду
ходити по ньому, хоча б він став такий вузенький, як лезо ножа». Але
невблаганний час віддаляє автора від нього ж самого, коли він був
хлопчаком… Отже, із теплотою Анатолій Дімаров перекидає місток із
дорослого життя в дитинство, яке припало на важкі воєнні та післявоєнні
роки. Переходить через місточок і знову опиняється в дитинстві — з
молодою мамою, молодшим братом, друзями.
Статків у родини не було. Мама — вчитель, зарплатня невелика, але в
приміщенні є етажерка з книжками та зошитами. Толя любить читати,
учитель математики навіть поставив йому двійку через те, що хлопець
читав на уроці «Тараса Бульбу», уявляючи себе лицарем. Навесні хлопці,
не зважаючи на небезпеку, катаються на кригах, майже всі літні канікули
проводять на річці — купаються, ловлять рибу та раків. Автор навіть
висловлює цікаву, на мій погляд, думку про те, що люди, які виросли на
берегах таких чистих і веселих річок’, не можуть бути злими й похмурими.
А ще діти катаються на конях, ганяють по лісу, роблять набіги на чужі
городи та садки!
Мене вразив епізод, коли Толя з приятелем Ваньком, вирішивши налякати
дівчат, бере до рота жабеня. Але, злякавшись, завуча, випадково ковтає
жабку. Ночами хлопчик прислухався: чи не стрибає вона у нього в животі. І
сміх, і гріх, як то кажуть!
З теплотою герой розповідає про своїх учителів: Павла Степановича,
Віктора Михайловича, Галину Іванівну. Останнім двом хлопці-бешкетники
навіть допомогли одружитися: обкидали зіпсованими яйцями залицяльника
вчительки, і та була змушена йти на виставу з Віктором Михайловичем.
Через місяць вчителі побралися. Але з найбільшою любов’ю Анатолій
Дімаров згадує свою люблячу матір. Між дітьми та мамою склалися
довірливі, щирі стосунки. Вона, на відміну від односельців, ніколи не
лає та не б’є своїх синів. Із гордістю Толя каже: «Моя мати найкраща в
світі!»
Отже, Толя — не блакитна дитина, не янгол. Це звичайний хлопець, у
шкільному житті якого було багато пригод — веселих і не дуже. Звісно, що
Анатолій Дімаров, пам’ятаючи, яким він вбув у віці свого сина, краще
розуміє власну дитину. Адже за розвагами та бешкетами він помічав у
житті важливі речі й цінував їх: уміння мріяти, товаришувати,
відповідальність за молодших і слабших, прагнення до добра й
справедливості, тонке відчуття краси природи, почуття гумору.
<span> </span>