Мама, мамочка, матуся,
Я до неї пригорнуся.
Вона добра і привітна,
<span>Ніби сонце в небі, світла.</span>
<span>Не кравець, а все життя з голками ходить.
</span><span>Хвостик, як ниточка, само, як калиточка, а очі, як насінинки.
</span>Без рук, без ніг, <span>а пнеться на батіг.
</span><span>Баран у коморі, а роги на дворі.</span>
"Хоч я й дуже люблю ліс, але побоююсь його душі" , " Вчився я добре,Вчився б, напевно,ще краще, аби мав в вщо взутися.Коли похолодало і перший льодок затянув калюжки,я мчав до школи,наче ошпарений. Напевне,тільки це навчило так бігати, що потім ніхто в селі не міг перегнати мене, чим я неабияк пишався"
<span>Перед вечерею
В оселі діда Дуная як у вінку.
Лави, стіл, піч, ліжко, божниця – все тут зроблено дідовими руками. Все,
окрім ікон, скла та горшків.
В сухий настояний запах лісових
трав і квітів вплітається вологий аромат нещодавно внесених з льоху
яблук. На покуті красується сніп жита. Він затуляє одежу сивих святих на
іконах.
Кленовий мисник переливається полив’яним
цвітом полумисків, а біля мисника висить потемніла від років кобза. Вона
- відрада старого.
З світлиці якось боком видибує лелека. Його гордовиту осанку псує опущене вниз підбите крило.
Дідів
онук Максим відщипує хліба, простягає птиці. Та з гідністю закидає
назад голову і ковтає їжу так, начебто вона жива і може вирватись.
Баба
Ганна метушиться біля печі. Вона бережно ставить на стіл велику
череп’яну миску з борщем. У ній плавають чорні голівки грибів та
краплини олії. Лелека одним оком націлився на гриба, схопив його,
підкинув угору, щоб зручніше проковтнути. Дід Дунай ложкою почастував
нечемну птицю. Лелека з презирством до усього роду людського дибає до
дверей і причаюється біля лави.
Не встигла господиня
поставити на стіл печеню, як бусол занурює в миску дзьоба, вихоплює
шматок м’яса і проворно відбігає подалі від людей. Дід і хлопчина
сміються, баба розводить руками:
<span>- От харцизяка! А ще під святим небом літає. Сідайте вечеряти!</span></span>