Онегин - главный герой романа, молодой франт с богатым наследством, "Наследник всех своих родных", как говорит о нём сам Пушкин. Онегин показан самим Пушкиным, как человек с очень сложным и противоречивым характером. Сам Пушкин говорит о нём весьма противоречиво: весь роман, преисполнен легкой иронией. Пушкин иронично смакует ученость Онегина, его ""хорошести"", как-то: манеры, способности вести разговор, все эти положительные качества даются как-то иронично. Автор, с каким-то неповторимо корректным смакованием, хвалит Онегина, но в то же время всегда остаётся капля тонкой иронии, которая не исчезает почти до самого конца. Но в то же время сам Пушкин, как он говорит в первой главе, подружился с Онегиным, что поэту нравятся его черты, что он проводил с Онегиным ночи на набережной Невы, говорит о том, как они делились друг с другом воспоминаниями минувших дней...
Мне самому, Онегин показался законченным эгоистом, что в принципе немудрено: отец почти не обращал на него внимания, целиком и полностью отдаваясь своим делам, поручив его убогим гувернёрам - "мосье и мадам", а те в свою очередь холили парня, лишь ("слегка за шалости бранили", "не докучали моралью строгой"), что естественно, мальчик вырос в человека, думающего только о себе, о своих желаниях и удовольствиях, не умеющий, да и не хотящий уметь обращать внимания на чувства, интересы, страдания других, способный с легкостью обидеть человека, оскорбить, унизить - причинить боль человеку, даже не задумываясь над этим. Его острый язык и подлость характера стали причиной гибели Ленского. Пушкин хорошо сказал о его злом и остром языке: "Сперва Онегина язык меня смущал; но я привык к его язвительному спору, и к шутке с желчью пополам, и злости мрачных эпиграмм"
Противоречия в характере Онегина, сочетания в нем безусловно положительных черт с резко отрицательными, обнаруживаются на протяжении всего романа; четко видны изменения Онегина: ему надоедает жизнь городского франта, ему наскучивает эта роль и он переселяется в поместье, оставленное ему в наследство от дяди. Там он на некоторый промежуток времени находит интересные занятия, но и они ему наскучивают через пару деньков. События, происходящие в последних главах, сильнее всего действуют на него: первое его изменение - смена привычного эгоизма и пассивного невнимания к окружающим приходит вместе со смертью его друга, Ленского, которая происходит по вине Онегина. В этот момент, он уже не тот высокомерный, стоящий выше всех жизненных впечатлений, иногда только недовольный сам собой, холодный эгоист. Он буквально приходит в ужас от своего страшного и бессмысленного преступления. Убийство Ленского то и переворачивает всю его жизнь. Он не переносит воспоминаний об этом зловещем преступлении, которые приносят знакомые места, он мечется по свету в поисках забытья, но эти поиски не увенчиваются успехом. Он возвращается после долгого путешествия по России. Он познаёт все муки любви, сидя заперевшись у себя в кабинете. Онегин уже теперь не может, как прежде, проходить по жизни, вовсе игнорируя чувства и переживания людей, с которыми он, сталкиваясь в прошлом, думал только о самом себе...
Мы видим, что Онегин, вернувшийся из путешествия, не похож прежнего Онегина. Он стал гораздо серьёзнее, внимательнее к окружающим. Теперь он способен переживать самые сильные чувства, которые задевают его до глубины души. Вернувшись, Онегин вновь встречает Татьяну. И вот теперь-то он, пораженный ее умом, благородством, сильными душевными качествами, сдержанностью в выражении чувств, влюбляется в Татьяну, как больной, заболевающий болезнью. Как же далек этот, переживающий свою любовь человек от Онегина, из первых глав романа!
Оба персонажа - "маленькие люди". Но их унижение поднято до трагедийных высот. Акакий Акакиевич и Евгений становятся жертвами, их разрушенные судьбы заставляют задуматься и содрогнуться. Евгений выражает робкий протест против бесчеловечного самодержавия. Потоп отнял у Евгения семью - единственное, что ему было дорого и он превратился в безумца. Схожая судьба и у "вечного титулярного советника", целью жизни которого была новая шинель. Ее пропажа стала для героя настоящей катастрофой и переломным моментом. Финал схож: человек бросает вызов миру, который отнял у него самое ценное.
Основною темою літературної творчості Генріха Белля стала тема війни. І це зовсім не випадково, адже саме трагічні фронтові події, що випали на долю письменника за тій шість років, які він був на фронтах Другої світової війни, визначили сенс його життя і творчої діяльності.Тема війни стала головною і в одному з найвидатніших творів Генріха Белля – оповіданні «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…». Незвичайну назву для цього твору письменник узяв із давньогрецького епіграфа-двовірша про битву у Фермопольській ущелині. Саме там, захищаючи рідну землю, загинули відважні спартанські воїни царя Леоніда. У Німеччині цей вірш став відомий завдяки його перекладу Фрідріхом Шиллером: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спарту, повідай там, що ми всі полягли тут, бо так звелів нам закон».Слід сказати, що у всі часи спартанці були прикладом відданості Батьківщині, витримки, волі і мужності. Ці воїни-патріоти фізичну і моральну загартованість отримували в спеціальних спартанських школах, про які ходять легенди й сьогодні.Фашистське керівництво тридцятих років минулого століття лицемірно ототожнювало шовіністичне виховання свого народу з системою патріотичного спартанського виховання. Фашисти на чолі з Гітлером мріяли про владу над усім світом і вкладали у вихованців культ зневаги до людей інших націй, культ грубої сили, вони готували німецьку молодь до поневолення Європи, а потім і усього світу.Генріх Белль спеціально не закінчив фрази із давньогрецького вірша, яку виніс у заголовок оповідання. Головний герой твору, юнак, який на початок війни був ще школярем, так і не встиг дописати цього вірша на шкільній дошці, бо був мобілізований в армію і відправлений на фронт. Там він став не героєм подібно спартанців, що захищали Батьківщину, а «гарматним м’ясом» у боротьбі фашистського режиму за світове панування.Але якщо спартанці віддали своє життя заради благородної мети – захисту своєї вітчизни, то німецька молодь, яка не по своїй волі опинилися на фронтах найкривавішої в історії людства війні, лише скалічила себе, обманута пропагандистськими ідеями про справедливість загарбницької політики влади.Зображення скаліченого юнака, який пораненим потрапляє у власну гімназію, перетворену на шпиталь, його пригнічений стан і внутрішній монолог про брехливий патріотизм, повтори у описах, поступове впізнання юнаком гімназії, у якій він провчився 8 років – все це дає нам зрозуміти, що війна – це найбільше у світі антигуманне і протиприродне явище. Замість радощів життя і пізнання світу учорашній школяр отримує страшний життєвий удар і відчуває почуття, описані ще в «Апокаліпсисі»: «У ті дні люди будуть шукати смерті, але не знайдуть її, побажають умерти, але смерть утече од них».<span>Оповідання обривається зненацька, як зненацька обривається і його назва. Генріх Белль попереджує нас: якщо людство не змінить ставлення до життя, а кожен з нас не змінить своє ставлення до оточуючих, це відоме біблійне пророцтво пошириться на весь світ. А незміцнілі душі обманутих юнаків будуть приречені на трагізм існування...</span>
Произведение под названием "Муму" очень интересное и необычное. Рассказ Тургенева захватил меня с первых же страниц. Я сопереживал Герасиму, который является центральным персонажем. Мне было жаль, что он так одинок и несчастен. Люди лишь боялись его. И единственным другом для крестьянина стала милая собачка по кличке Муму.
Как грустно и страшно стало, когда Герасим избавился от своего питомца. Муму стала ему такой дорогой, но он был вынужден ее убить. Я долго размышлял над тем, мог бы ли он оставить собачку в живых, и так не нашел ответа. Герасим был воспитан так, что не мог противоречить барыне. Наверное, именно поэтому и случилась такая трагедия. Рассказ очень интересный и поучительный. Я рекомендую прочесть "Муму всем своим сверстникам.