<span> Важко описати що таке щастя взагалі. Це, напевне, той стан душі коли світ навколо в найяскравіших кольрах і посмішка не зникає з обличча. Як приємно робити щасливим інших, дарувати своє добро, допомагати і просто усвідомлювати, що в наших власних силах зробити своє життя і життя інших хоч трішки кращим. </span>
Я дам тобі ідею написання твору.
На мою думку,нерівність душ - справді дуже пекуча та глобальна проблема будь-якого періоду,будь-якого століття.Дуже часто люди розчаровуються в тих,з ким колись планували пов*язати своє майбутнє,кому вірили,кому довіряли.Нерівність душ,що це?Це люди, душі яких розділяє між собою висока стіна,збудована зі зрад,непорозумінь,сварок.Цю стіну зруйнувати майже неможливо.Вона міцна,вона надто тверда.Люди можуть споріднитися між собою,навіть якщо їхній матеріальній статок різниться,адже все це матеріальні здобутки,їх можна як отримати,так і залишитися без них.А ось протилежності душ - зрівняти не можна ніколи.
Думаю,далі напишеш сама.
по-перше, не бездомна, а бездонна
Кожне своє враження, кожне переживання людина виливала в пісні. Релігійні почування висловлюються в лірницьких піснях; тяжка праця на своїм власнім полі — в обжинкових та косарських піснях
Духовне життя людини знайшло вираження у народних піснях і має форму яскравих епітетів, що повторюються (чисте поле, червона калина, зелений явір, красна дівчина, вірний кінь, бистра річка та ін.).
З українських пісень ми бачимо, як глибоко народ відчував красу життя. Народні пісні криють у собі таку силу уяви та багатство щирих переживань, що стали джерелом натхнення поетів та письменників. Свою найкращу повість "У неділю рано зілля копала" Ольга Кобилянська побудувала на відомому мотиві народної пісні "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці". Використовуючи сюжет цієї ж пісні, Ліна Костенко створила роман у віршах "Маруся Чурай". Але народні пісні не тільки надихали літераторів, вони, перш за все, звеселяли сірі будні українців, були розрадою в тяжку годину, поліпшували настрій, полегшували важку працю.
Наш народ має багату скарбницю пісень, казок, легенд, переказів, дум, якими можна пишатися як райськими квітами. Деякі з них пройшли крізь довгі століття і ще сьогодні причаровують блиском дорогоцінних самоцвітів.
<span>Багато в нашій літературі було творів про тяжке життя жінок. Але, на мою думку, шедеврами української літератури є поеми Т. Шевченка «Катерина» та «Наймичка». «Катерина» — драма життя селянської жінки, що й зараз хвилює душу, змушує по-іншому .дивитися на світ. Ще в перших рядках застерігає Т. Шевченко:</span>Кохайтеся, чорнобриві,Та не з москалями,Бо москалі — чужі люди,<span>Роблять лихо з вами. Але нічого не значить для Катерини застереження ні батька, ні матері, ні пересуди сусідів. Вона кохає «свого Івана» щиро, віддано, «як знало серденько». Заради цього кохання ладна Катруся піти на все. Бо за милого «любо й потужити». Я гадаю, що така дівчина заслуговує щасливої долі — долі жити разом з милим, коханим, мати міцну сім’ю. Але натомість стає вона покриткою, руйнуються всі її мрії, всі надії. Мені здається, що це найстрашніше у житті. Не милує Катерину доля: народила вона сина-безбатченка, до цього ще й батьки відвертаються від неї:</span>Вміла мати брови дати,Карі оченята,Та не вміла на сім світіЩастя-долі дати.<span>Іде Катерина з рідної домівки, у широкий, незнаний світ шукати батька свого сина, йде, бо все ще вірить у кохання. Вражають мене своєю ліричністю та драматичністю рядки про те, як збирається вона у далеку путь. Здається, що ніби стають перед очима живі картини: не прощають батьки доньку, рветься на шматки серце. Болісно на це дивитися. Як хочеться допомогти цій змученій незгодами жінці, якій треба захищати крихітку-дитину! Ось вона бере з-під батьківської вишні землю на згадку про домівку, щоб у чужому краї поклали чужі люди на її могилу:</span>А своєї ся крихоткаЛадо мною ляже Та про долю, моє горе<span>Чужим людям скаже. Так, цій дитині призначена нелегка доля — доля жити серед чужих людей, доля чути завжди страшне слово «байстря». Стискає серце від жалю, і здається, що й сам Шевченко плаче разом зі своєю Катериною, тому й називає її «серце моє». Вражає кривда, що її бачить героїня на кожному кроці: і люди знущаються, москалі сміються з неї. Але ще є надія у серці Катерини. Зігріває вона її зламану, знівечену душу, хоч з кожним кроком, з кожною нічкою, що їй довелося провести під тином, та ще й з немовлям на руках, тане ця надія, надія знайти коханого, віддати йому сина. Адже діти ні в чому не винні…</span>На кого собаки на улиці лають?Хто голий, голодний під тином сидить?Хто лобуря водить?Чорняві байстрята.<span>Отака доля чекає безбатченків; тому й хоче Катерина позбавити свого сина такої долі. Скільки розпачу вкладає автор у вуста героїні, скільки сліз та суму, скільки невимовної туги!</span> Якщо для москаля кохання — це іграшка, забава, то для Катерини — це дуже серйозно. І дитина — плід кохання, що зв’язує назавжди закохані серця. Не змогла винести вірна Катруся зради, тому що зраджено не тільки кохання, її, зраджено й сина, дитину, що не повинна відповідати за гріхи батьків. Останні слова її, звернені до сина, його вона поклала просто на шляху, були:«Оставайся шукать батька, А я вже шукала».<span>Взяла її тіло холодна вода, не залишивши навіть сліду. Тільки бідне байстря, що, ні родини, ні хатини, навіть батько ніколи не впізнає, а як впізнає, то відцурається. Буде ця дитина жебракувати, будуть з неї знущатися, бо безбатченку не всміхнеться доля, незважаючи на чорні брови. Я гадаю, що в образі Катерини уособлена трагічна доля жінок України, зневажених, розбитих злиднями та несправедливістю. Як болісно мати дитину від коханого, якої він зрікається, цурається! І мені здається, що іншого виходу для цієї жінки не було — сам Т. Шевченко пише:</span>Чорнобрива КатеринаНайшла, що шукала,Дунув вітер понад ставом — сліду не стало.<span>І все ж таки хочеться вірити, що її сину всміхнулася доля, щаслива доля!</span>
Мишка відмовилася жити в хаті своїх господарів, бо там панували скупість, ненажерливість, безсердечність. Здорові, сильні люди забули про честь, взаєморозуміння, милосердя. А мишка добре розуміє, що від зла ще ніколи й ніде добре не вродило. Вона піклувалася про своїх дітей і боялася, щоб «не навчилися брехати, як люди, тому й покинула хату, краще вже жити надворі». Мишка всі події пропускала через своє серце, їй шкода голодних городянок, ненагодованого немовляти. Вона вміє розрізняти справжні і несправжні цінності. Риси характеру мишки – справедлива, добра, чуйна, здатна до співпереживання, зневажливо ставиться до жадності, брехні, підступності.
