Мой любимый цветок это лилия,она нежная длинная обычно эти цветы белые как снег.Когда на них смотришь в душе просыпаеться чувство прекрасного.После дождя эти цветы становяться более красивыми и прекрасными,от них нельзя оторвать глаз.На руси дарили эти цветы на свадьбу.
«Золотой жук» (англ.The Gold-Bug) — новелла американского писателя, поэта и литературного критика — Эдгара Аллана По 1843 года. История о сокровищах, ключ к местонахождению которых был зашифрован. Один из героев сумел разгадать его, используя остроумную систему подсчета знаков шифра и сопоставление с частотой использования букв в английском языке.
Рассказ часто относят к ранним формам жанра детектив. Эдгар По знал о заинтересованности читателей того времени в шифрописании, и на страницах журнала Alexander’s Weekly Messenger предложил им представлять собственные шифры, которые он бы разгадывал. «Золотой жук» пришёлся как нельзя кстати на начало популяризации криптографии, и основную часть в сюжете занимает один из шифров.
По выставил «Золотого жука» на писательский конкурс, проводимый газетой Philadelphia Dollar Newspaper. Его рассказ выиграл главный приз и был опубликован в трех частях, начиная с 1843 года. Также за победу в конкурсе Эдгар По получил 100$. Это было самой большой единовременной премией за рассказ за его писательскую карьеру. «Золотой жук» имел мгновенный успех и был самым популярным и читаемым рассказом при жизни писателя. Также он помог в популяризации криптографии и тайного письма. Эдгар По упоминает в начале рассказа форт Моултри, находившийся на том же острове, что и хижина Вильяма Леграна. По проходил в Моултри службу в армии в конце 1820-х, и все красочные декорации в рассказе были собраны задолго до его написания. В июне трудного для По 1843 года он заканчивает написание «Золотого жука» и получает за него премию журнала «Dollar Newspaper» (за лучший рассказ). «Золотой жук» остаётся одним из самых известных его произведений[1].
СюжетПравить
Действие рассказа происходит в Южной Каролине. Потомок старинного аристократического рода Уильям Легран, преследуемый неудачами и банкротством, бежит из Нового Орлеана и поселяется на пустынном островке вблизи атлантического побережья со своей собакой — ньюфаундлендом и старым слугой-негром.
Однажды во время прогулки был найден «золотой» жук, которого они завернули в кусок найденного поблизости пергамента. Придя домой, Легран совершенно случайно обнаруживает на пергаменте изображение черепа, нарисованное скрытыми чернилами, которые проявились от действия тепла — камина в доме Леграна. Расспрашивая о подробностях, рассказчик замечает, что Легран воспринимает эту находку как счастливое предзнаменование — его не покидает мысль о внезапном и скором богатстве. Негр Юпитер беспокоится, не заболел ли хозяин — Легран все время что-то считает и надолго исчезает из дома.
Через какое-то время Рассказчик получает от Леграна записку с просьбой посетить его по некоему важному делу. Лихорадочный тон записки заставляет Рассказчика поторопиться, и он в тот же день оказывается у друга. Легран ожидает его с видимым нетерпением и предлагает всем тут же отправиться в путь — на материк, в горы — в конце экспедиции они поймут, что он имеет в виду.
Через несколько часов компания добирается до дерева, которое и искал Легран. Он заставляет лезть негра на дерево то и дело направляя его. Юпитер находит прибитый к суку череп и получает указание пропустить золотого жука на шнуре через левую глазницу. Забив колышек туда, где опустился жук, Легран отмеряет расстояние и все начинают копать. Через некоторое время оказывается, что негр перепутал глазницы и их усилия оказались напрасными. Легран перемеряет все заново и они возобновляют раскопки.
Они трудятся уже часа полтора, когда их прерывает отчаянный лай ньюфаундленда. Собака рвется в яму и находит два скелета. Спустя пару мгновений компаньоны обнаруживают и сундук, в котором находится настоящее сокровище — груды золота и драгоценных камней. Преодолев с трудом обратный путь, наконец, видя, что друг сгорает от любопытства, Легран рассказывает, что привело его к находке и разгадке шифра, позволившего найти сокровища.
Поль Верлен коротка біографія Поль-Марі Верлен (Paul Marie Verlaine) народився 30 березня 1844 в місті Мец, в сім’ї військового інженера. Після відставки батька сім’я переїхала до Парижа, де і пройшли шкільні роки поета. У 1858 Верлен починає писати вірші, посилає Віктору Гюго вірш «Смерть»
1862 році він закінчив ліцей і вступив на юридичний факультет університету. Але через матеріальні проблеми сім’ї в 1864 році почав працювати дрібним службовцем в страховій компаній, після в мерії одного з паризьких районів, а незабаром і в сільській ратуші. У 1863 р його вперше надрукували, це був сонет «Пан Прюдом», який свідчив про захоплення групою «Парнас». У другій половині 60-х років приєднався до цієї групи. У цей період поет цікавився риторикою, іноземними мовами, багато читав Ш.-О. Сент-Бева, Ш. Бодлера, Т. Банвіля, відвідував літературні салони. Велике враження на нього справив Л. де Ліль, навколо якого гуртувалися молоді письменники, які видавали збірку «Сучасний Парнас», де друкувався і Верлен. Але письменник шукав власний шлях, відмінний від об’єктивістської «однобокої» поезії парнасців. Книга Ш. Бодлера «Квіти зла» дала імпульс розвитку імпресіоністичних вражень, символістичного образу. У 60-х роках виходять збірки «Сатурнічні поезії»» (1866) і «Вишукані свята» (1868). Однак широка публіка не зрозуміла віршів Верлена, тривалий час популярність обходила його. 1865 – Верлен працює експедитором в мерії Парижа. У кінці липня 1869 поет познайомився зі своєю майбутньою дружиною Матільдою Моті, а в 1870 р одружився на ній. До збірки «Добра пісня» (1870) увійшли твори, які він присвятив своїй дружині. Однак надії на щасливе сімейне життя не виправдалися Після 18 березня 1871 Верлен приєднався до Комуни. У лютому 1871 письменник отримав листа з маленького провінційного містечка Шарлевіль від тоді ще не відомого 18-річного Артюра Рембо з декількома його віршами. Вони викликали зацікавленість, і Верлен запросив юнака в Париж, вони подружилися. Верлен, незважаючи на вікову перевагу, потрапив під вплив сильної натури Рембо. У 1872 р ховаючись від переслідувань за участь у Паризькій комуні, поет покинув будинок, дружину, дитину і відправився разом з другом Рембо в подорож – до Англії, а після в Бельгію. Роз’їжджаючи по Європі Верлен і Рембо шукали – разом і окремо – своє місце в мистецтві. Під час сварки в липні 1873 М. П. Верлен поранив А. Рембо пострілом револьвера, за що був засуджений брюссельським судом до двох років в’язниці. До того ж суд дізнався про комуністичне минуле поета. У в’язниці він написав вірші, які увійшли до збірки «Романси без слів» (1874). Це вершина музичності Верлена. У в’язниці поет дізнався, що дружина подала на розлучення. Коли 16 січня 1875 він вийшов з в’язниці, ніхто не зустрічав його біля воріт, крім старенької матері. Відчуваючи самотність Верлен знову шукав підтримку з боку Рембо і зустрівся з ним в Шртутгарті. Ця їхня зустріч виявилася останньою: повертаючись додому в нетверезому стані, вони посварилися і влаштували бійку на березі Неккар. Більше вони не бачилися. Повернувшись до Парижа, а після переїхавши до Лондона, Верлен намагався налагодити своє життя: викладав мови, займався сільським господарством, але врешті-решт повністю віддався літературній праці. У 70-80-і роки поет все більше звертається до Бога. Релігійний настрій відбився в його збірці «Мудрість» (1881). У 1884 р виходить збірка «Колись і недавно» і книга літературно-критичних статей «Прокляті поети», куди увійшли нариси про шістьох поетів, у тому числі і про Артюра Рембо, Стефана Малларме і самого Поля Верлена. Естетичні принципи поета отримують досконалу форму у збірниках останнього періоду «Любов» (1888), «Щастя» і «Пісні для неї» (1891). Письменник очолював плеяду молодих поетів. Його вірші отримали шалену популярність. На традиційній церемонії обрання «короля поетів» 1891 після смерті Л. де Ліля, більшу кількість голосів було віддано за Верлена. Але визнання прийшло надто пізно: здоров’я письменника похитнулося. Талановитий поет останні роки хворів і майже постійно змушений був знаходиться в лікарнях. 8 січня 1896 поет помер від кровотечі в легенях