По - префікс, зим - корінь, ов, ому - суфікси, закінчення немає, по-зимовому - основа.
<span>Схема,
яка відповідає структурі речення
<span>
[Данило любив, </span>(<span>як,
|вигинаючись|, |б’ючи на сполох|, аж до самого неба половіли ниви), і мав
радість], (коли червень клав сивину на жито, а золотінь на пшеницю); [він любив],
(коли вдосвіта липень клепав коси), (коли серпень цілими днями тиховійно сіяв у
рахманну землю зерно й надії) і (вересень стишував напівсонну пісню джмеля)
( М. Стельмах).
</span>
Г. Немає правильної відповіді.</span>
Правильна схема:
<span><span>[…,
(як…),…], (коли…); […], (коли…), (коли…) і (…).
11. </span>Речення
з сурядним і підрядним зв’язком:<span>
</span>
Г. Задумувалась не раз Марія, чому такий добрий для неї цей
ледь похилий рудовусий чоловік, та догадатись було неважко (Р. Іваничук).</span><span><span>
12.</span> Речення зі сполучниковим і безсполучниковим
зв’язком:<span>
</span>
Б. Умерла пісня, що
гомоніла в селі вечорами, адже мусульмани не виходять із хат після заходу
сонця);
почала стихати українська мова на вулиці – розмовляти нею стало незручно перед
татарами; [татарки вороже дивилися на дівчат і молодиць, що <span>ходили з відкритими обличчями, тож, ідучи в
Бахчисарай на базар, українки
закутувалися в чадри, щоб не дратувати правовірних (Р. Іваничук).
</span></span>
Переказ тексту "Під вікном", у якому розповідається про хлопчика, калину й бузину пропоную виконати так:
У веснянім буянні біліли сади. Цвіли бузина та калина, мов шапками снігу понакривались. Сяяла білим цвітом сумна черемха. Зазвичай усі ці кущі й дерева не цвітуть ніколи в один і той самий день, проте тієї весни вони чомусь цвіли разом. Пелюстки весняних квітів України білою метелицею вихорились над землею. Усе навколо світилось і сяяло.
Була ніч. Місяць виплив з-поза обрію на перистих хмаринах, на подраних небесних пуховиках. Блиснула синім вогнем ріка. Усе довкола засвітилося сумним і спокійним світлом. Навкруги завидніло, неначе вдень, адже все навколо було біле.
Михайлик переліз через паркан садиби і опинився в старому вишневому садку. Тут над усім панував той самий Місяць. Під ногами перекочувались місячні плями, пересіяні через гілля та листя вишень, яке нахилялось од вітру.
Хлопець йшов, мов кіт по стерні, а потім скрадався до заплетеного хмелем будинку, до вікна на другому поверсі.
Михайлик незчувся, як ззаду хтось підійшов. Пролунав вражений вигук: «Михайле!» Перед хлопцем стояла його матуся. Шануючи предківські приписи чемності, мати тягла Михайла геть від того вікна, розпитуючи, коли ж він зашле до дівчини старостів.