Повість Михайла Стельмаха «Гуси-лебеді летять» створена на глибокій народній основі, та й сам характер цього твору пов'язаний з рідною українською природою, з казкою та піснею. У повісті письменник дуже цікаво та яскраво розповів про часи свого дитинства, відобразив взаємини з однолітками і стосунки з дорослими.Не кожному з нас буде що розповісти своїм нащадкам, не у кожного з нас буде таке цікаве та наповнене життя, як у М. Стельмаха. Та кожен з нас повинен прагнути до того, щоб зробити своє життя не менш цікавим і яскравим, ніж у автора повісті, оповідь у якій ведеться від імені головного героя твору – хлопчика на ім’я Михайлик. Вже з перших рядків зрозуміло, що Михайлик – це сам Михайло Панасович Стельмах у дитинстві. Дитячі роки письменника припали на важкі двадцяті роки минулого століття, роки, коли відбувалося важке становлення нової радянської держави, роки, які супроводжувалися холодом, голодом і злиднями.Михайлик дуже цікаво розповідає про своє життя серед близьких та рідних йомулюдей, про своє ставлення до всього, що відбувається навколо нього, про своє ставлення до подій, свідком чи учасникяких йому самому доводиться бути. М. Стельмах розкриває образ Михайлика різноманітними засобами.Письменник використовує розповіді інших героїв повісті – розповіді про вчинки Михайлика, про ставлення до нього батьків, бабусі, дідуся, дядька Себастьяна тощо, а також такий цікавий прийом, як самохарактеристика. Хлопчик дуже любить легенди та казки, які розповідають йому бабуся та дідусь Дем’ян. Мабуть, завдяки цьому світ навколо хлопчика іноді здається йому якоюсь чарівною казкою. Казковими Михайлику ввижаються дятел на старій груші і перепілка в житі, запах різних трав у лісі та аромат жита у полі, зорі у високому небі та домашні тварини на подвір’ї. Все це хлопець любить и розуміє, як ніхто інший. Михайлик тонко відчуває красу природи, оберігає її і шанує.<span>З великою любов’ю та пошаною хлопчик описує людей, які виховали в ньому любов до книги, праці, краси й добра в житті. Це і матір з батьком, і дядько Себастьян, а особливо – дідусь Дем’ян з бабусею, спогадам про яких присвячена не одна сторінка повісті. На все життя запала в душу хлопцеві картина розставання з бабусею, яка не надовго пережила дідуся, картина її останньої вечері зі своєю родиною: «При поганенькому, бензином заправленому, сліпаку востаннє вечеряла зі своїм родом бабуня. I хоча її думи i очі вже летіли у небо, ніхто не вірив, що вона прощається з світом: адже i мастила, i прибирала сьогодні в хаті, i нічого, крім душі, не боліло в неї». І вже тоді, навіть не усвідомлюючи цього, маленький Михайлик зрозумів, що «напевне, біль душі – найстрашніший біль» у житті людини»</span>
Вранці я прокинувся на диво рано - яскраве сонячне світло набридливо пробивалося крізь тоненькі завіси. Невдоволено бурмочучи, я потягнувся, встав з ліжка і почимчикував до величезного вікна. За холодну зиму його рама геть розм'якла та де-не-де пропускала тоненькі потоки холодного вітру. Я давно вже казав мамі, що час поставити нові вікна в будинку, та весь час чув одну відповідь: "в нас немає достатньо грошей".
Я вже хотів завішати штори, та мимоволі поглянув у вікно.
- Господи, скільки я спав? - скрикнув я.
Ще вчора ввечері надворі простелявся невеликий шар снігу, дерева похмуро перекривали сіре небо, а зараз весь сніг кудись зник, небо стало ясне, безхмарне. Біля самого фундаменту яскравіше звичайного світився зеленню мох, чорна земля відблискувала сонячні зайчики своїми калюжами та струмочками. Таке відчуття, наче за ніч природа нарешті згадала, що вже квітень і час влаштовувати весну. Я посміхнувся.
- Мамо, ти це бачила? - крикнув я в дверний прохід до сусідньої кімнати.
- Що вже трапилося? - спросоння спитав тихий голос.
- Йди сюди.
Через кілька хвилин мама вже підійшла до мене, засапана, в старому білому халаті, все ще тремтячи від легкої прохолоди.
- Мамо, дивись, - показав я їй на вікно.
Мама довго зачаровано дивилася на пробуджене подвір'я. Вперше за стільки місяців вона посміхнулася.
- Сподіваюся. що з весною і наше життя стане кращим, - сказала вона мені і обійняла.
- Обов'язково, мамо.
В школу я тоді не пішов - занадто багато справ було в дворі. Весна - це не тільки пробудження всього живого, це ще й численні клопоти. Допомагаючи мамі в садку, розпушуючи землю, я знайшов навіть три проліски. Якщо тато повернеться скоро з війни, я їх йому обов'язково подарую...А він повернеться - я це точно знаю, бо в таку весну не може бути нічого поганого, тільки щастя та радість.
1.В
2.В
3.В
4.Шептала завжди жаліли
5.Йому було його шкода
6.Між Петром і Вітькою відбулася боротьба за Галю
7.Дружба(Вітька-Федько), Кохання(Вітька-Галя), Зрада(Вітька-Петро)
1.Вступление (зачин)
2.Сборы Игоря в поход и затмение солнца.
3.Диалог между Игорем и Всеволодом.
4.Поход и битва.
5.Поражение Игоря.
6.Плач Ярославны.
7.Побег из плена и возвращение на Русь.
Всі події , які відбуваються з людиною, багато в чому обумовлені тим місцем, де вони відбуваються. Сприйняття реальності людиною сильно відрізняється в залежності від місця, де людина знаходиться. У сучасному світі велика частина людей проживає далеко від красивої і надихаючої природи – в задушливому місті. Але не можна забувати, що природним місцем існування людини є зовсім не місто, а природа. Для свого щасливого існування людина повинна жити на природі, а не поза нею.
Прекрасний приклад всього вищесказаного був приведений автором прекрасного твору про пригоди маленького хлопчика Льоньки під назвою «Звук Павутинки» авторства Віктора Близнеця. Хлопчик жив з батьками в невеликому селі, де, на превеликий його жаль, не було ні єдиного його однолітка. Саме з цієї причини Льонька був повинен займатися всіма справами самостійно – дитина сама шукала собі заняття і розваги. Звичайно, для людини важлива компанія, але якщо проводити час на природі, можна знайти собі справу навіть за умови перебування на самоті. Так що хлопчикові вдалося впоратися з цією проблемою – він гуляв по двору, запускав кораблики і використовував всі ті переваги і привілеї, які дає йому рідна земля і природа в цілому.
Наша українська земля в широкому розумінні цього слова дуже красива. Кожен, хто коли-небудь спостерігав за природними явищами, а таких людей завжди була абсолютна більшість, розуміє, наскільки добре вони позначаються на людині, наскільки сильно вони допомагають їй справитися з проблемами і забути про всі можливі неприємності і негаразди. Хочеться вірити в те, що природа рідної землі буде збережена і стане по-справжньому безсмертною. З журбою можна спостерігати за тим, як недбало люди іноді ставляться до природи, але в той же час варто помітити, що останнім часом цим проблемам стали приділяти все більше уваги.
Коли настрій поганий і у людини складається думка, що всі навколо налаштовані проти неї, що у світі просто перестало існувати добро, їй необхідно в першу чергу опинитися на природі. Там з нею станеться таке ж перетворення, як це було з маленьким Льонькою з оповідання Віктора Близнеця. На природі людина зможе перевести свою увагу на новий, який живе за своїми правилами і законами, світ, який неймовірно гарний і добрий у своїй гармонії.
Думається, що до подібних висновків можна прийти навіть без використання літератури, але якщо такі приклади дійсно потрібні, в їх якості можна використовувати розповідь Віктора Близнеця «Звук Павутинки», відповідно до змісту якої стає чітко зрозуміло, що земля наша безсмертна, добра, вічна і красива.
