Скільки я себе пам'ятаю, стільки і дружу з Денисом, якого всі друзі називають Динею. Мама кілька разів спробувала поправити нас: «Чому Диня? Хоча б Деня». Але залишалося звичне: «Диня».
Ми живемо по сусідству, але вчимося в різних школах і в різних класах: Диня на рік старший від мене. Ми ніколи не сваримося, хоча батьки час від часу намагаються то одному, то іншому навіювати, що ми не підходимо один одному. Правда, так було раніше. Зараз усі погодилися з цією дружбою.
<span>Диня — відмінний друг, у нас спільні захоплення, нам подобаються однакові фільми, особливо мультики, але ми зовсім різні. Я до дівчаток ставлюся, як і до хлопчиків, а він закоханий у сусідку Галю. Мені це незрозуміло, але я намагаюся робити вигляд, що все нормально. Ще: Диня абсолютно не любить Читати і взагалі вчитися. Коли підходить час робити уроки, він може заплакати. Для нього що англійська, що російська, що українська — усі мови, як іноземні. А взагалі він допитливий хлопець, і з задоволенням слухає мої перекази прочитаних книг. Ми обоє захоплюємося різними хімічними дослідами, найчастіше потай від дорослих. Одного разу під час такого досліду щось вибухнуло в руках у Дині. Йому дуже обпекло обличчя, довелося викликати «Швидку». У лікарні довго допитувалися: «Як це сталося?» І мій друг твердо відповідав: «Упав ненавмисно в багаття». Його дід жахливо злився: «Дивися, просто як на допиті». Але Диня стояв на своєму. Спочатку обличчя страшенно нагадувало печене яблуко, і це його дуже тривожило. Але все закінчилося благополучно: обличчя стало гладеньким і навіть кращим, ніж було. А головне — Диня зумів довести, що він чудовий друг. Адже хто знає, як би все обернулося, коли б він видав мене і нашу справу. </span>
Я вважаю що мій клас дружній.тому що наші хлопці та дівчата допомагають одне одному.кожен учень нашого класу підтримує красу нашого молодого гурту.хлопці захищають дівчат,а дівчата пояснюють теми уроків.
Напиши про нашу культуру, що такого не звичайного роблять у нас люди, які в нас люди, яку страву вони їдять, напиши про наші памятки...
Хто з нас не любить книжок? Дійсно, важко уявити таку людину. У народі
кажуть: "Хто багато читає, той багато й знає". Кожен — інтелігент,
бізнесмен, робітник — має хоча б невеличку особисту бібліотеку.
Я досить часто відвідую районну юнацьку бібліотеку. Там завжди
стоїть тиша й можна самому ходити між стелажами. Та коли уважно
прислухаєшся, то можна почути, як книги пошепки розмовляють із тобою.
Вони розкажуть чарівну казку, цікаву повість, з їх сторінок забринять
невідомі вірші, які ми пам'ятаємо довго, а можливо, й ціле життя. Саме з
книжок ми дізнаємося про те, як живуть народи різних країн, як
виборюють вони свободу, а ще дізнаємося про відкриття науки й техніки,
про рослини й тварин, про планети, зірки й туманності. З давніх-давен
письменники, учені відображали в книжках знання та досвід поколінь,
зберігаючи це все для нащадків.
А колись у прадавні часи на світі не було книжок, бо люди ще не
вміли їх робити. Замість сторінок пращури використовували каміння,
дерево, стіни печер. Пізніше почали писати на глині, але це було також
не дуже зручно. Справжній папір, схожий на той, що на ньому ми пишемо
сьогодні, з'явився кілька століть тому. Відтоді й почали в усьому світі
писати на папері.
Книга в Україні завжди користувалася великою пошаною. "Велика
користь буває від учення книжного. Книги — це ріки, що напоюють світ, це
джерела мудрості", — писав давньоукраїнський літописець. Зрозуміло,
чому в Київській Русі існували книгозбірні при церквах, монастирях, при
князівських та боярських дворах. Про це переконливо свідчать історичні
джерела — ті самі книжки.
Я не можу уявити свого життя без книги. Найбільше мені
подобаються твори дитячої літератури й сучасна фантастика. Але
найнезабутніше враження справила на мене колись повість-казка "Чарівник
Смарагдового міста", яку написав Олександр Волков. Я перечитував її
кілька разів, кожного разу відкриваючи для себе щось цікаве й нове.
Пізніше я захопився романами Жюля Верна. У моїй уяві виникали екзотичні
пейзажі, сповиті імлою. Я бачив себе й бідолахою, викинутим на берег
морськими буревіями, і п'ятнадцятирічним капітаном, що веде свій
корабель до благородної мети, і дикуном, який усе життя провів серед
незайманої природи на безлюдному острові. А зараз я охоче читаю серйозні
твори українських письменників, де розповідається сувора правда про
нелюдське життя нашого народу за часів далекого й не дуже далекого
минулого.
Я щиро вважаю, що телебачення та електронні машини ніколи не
зможуть повноцінно замінити щасливих годин спілкування з книгою. Свій
твір-роздум я хочу закінчити повними філософської глибини рядками
відомого українського поета Д. Павличка:
Життя без книги — хата без вікна.
Тюрма глуха і темна, мов труна, К
різь вікна книг свободи світло ллється,
Майбутнього видніє далина.
