Хто з нас не любить книжок? Дійсно, важко уявити таку людину. У народі
кажуть: "Хто багато читає, той багато й знає". Кожен — інтелігент,
бізнесмен, робітник — має хоча б невеличку особисту бібліотеку.
Я досить часто відвідую районну юнацьку бібліотеку. Там завжди
стоїть тиша й можна самому ходити між стелажами. Та коли уважно
прислухаєшся, то можна почути, як книги пошепки розмовляють із тобою.
Вони розкажуть чарівну казку, цікаву повість, з їх сторінок забринять
невідомі вірші, які ми пам'ятаємо довго, а можливо, й ціле життя. Саме з
книжок ми дізнаємося про те, як живуть народи різних країн, як
виборюють вони свободу, а ще дізнаємося про відкриття науки й техніки,
про рослини й тварин, про планети, зірки й туманності. З давніх-давен
письменники, учені відображали в книжках знання та досвід поколінь,
зберігаючи це все для нащадків.
А колись у прадавні часи на світі не було книжок, бо люди ще не
вміли їх робити. Замість сторінок пращури використовували каміння,
дерево, стіни печер. Пізніше почали писати на глині, але це було також
не дуже зручно. Справжній папір, схожий на той, що на ньому ми пишемо
сьогодні, з'явився кілька століть тому. Відтоді й почали в усьому світі
писати на папері.
Книга в Україні завжди користувалася великою пошаною. "Велика
користь буває від учення книжного. Книги — це ріки, що напоюють світ, це
джерела мудрості", — писав давньоукраїнський літописець. Зрозуміло,
чому в Київській Русі існували книгозбірні при церквах, монастирях, при
князівських та боярських дворах. Про це переконливо свідчать історичні
джерела — ті самі книжки.
Я не можу уявити свого життя без книги. Найбільше мені
подобаються твори дитячої літератури й сучасна фантастика. Але
найнезабутніше враження справила на мене колись повість-казка "Чарівник
Смарагдового міста", яку написав Олександр Волков. Я перечитував її
кілька разів, кожного разу відкриваючи для себе щось цікаве й нове.
Пізніше я захопився романами Жюля Верна. У моїй уяві виникали екзотичні
пейзажі, сповиті імлою. Я бачив себе й бідолахою, викинутим на берег
морськими буревіями, і п'ятнадцятирічним капітаном, що веде свій
корабель до благородної мети, і дикуном, який усе життя провів серед
незайманої природи на безлюдному острові. А зараз я охоче читаю серйозні
твори українських письменників, де розповідається сувора правда про
нелюдське життя нашого народу за часів далекого й не дуже далекого
минулого.
Я щиро вважаю, що телебачення та електронні машини ніколи не
зможуть повноцінно замінити щасливих годин спілкування з книгою. Свій
твір-роздум я хочу закінчити повними філософської глибини рядками
відомого українського поета Д. Павличка:
Рак-пустельник сидів у черепашці, не вилазячи, аж поки йому не стало тісно. Він уже виріс із своєї хатинки — закрученої черепашки. А моя пам’ять, той нерозлучний секретар мій, вже записує і сю безвладність тіла серед цвіту яблуні, і гру світла, і мій дивний настрій. Лікарі й сестри-жалібниці в білих халатах метушилися й перегукувалися. За якийсь місяць вона принесла на своїх крилах її першого сина Остапа, георгіївського кавалера чотирьох хрестів. Тоді ще раз нібито зжалилась над нею фортуна і принесла їй на своїх крилах другого сина — Андрія. Над головами козаків, заступивши їм світ вечірнього сонця, піднімалися височенні скелі-шиї і голови острова-почвари. На подвір’ї я побачив самого лісника — чорнобородого похмурого красуня, його дочку, теж сувору красуню-дівку, і його другу жінку — кирпатеньку живу молодичку з веселими розумними очима. Доньки Ярослава Мудрого — Єлизавета й Анастасія — 1047 року стали королевами Норвегії та Угорщини. 1086 року першу жіночу школу в Європі – при Київському Андріївському монастирі – заснувала Анна, онука Ярослава Мудрого. Прийшли й музики із села: Іванушка-скрипаль, у якого верхня щелепа видавалася вперед, а нижня трохи запала; Шурко — баяніст і завклубом, білочубий сором’язливий хлопець, який зимовими вечорами, коли в клубі не було нікого, сидів у порожньому фойє і складав свою музику; Василь Кривобік — сопілкар і конюх у лікарні, що привіз із війни один-єдиний трофей — фабричну сопілку добрячої роботи; четвертим музикою був Мишко Мушник — бубніст і колгоспний шофер.
