<span>Одно из самых трогательных произведений на тему понимания природы и человека. Можно читать не один раз, и уже на второй или третий раз все события произведения начинаешь рассматривать под другим углом. Я бы советовала читать всем. Очень красиво подано любовь, верность и даже некую привязанность собаки к человеку. Немалое впечатление создает и отношение человека к брату своему меньшему. Интересным моментом есть то, что окружающие, героев повести, жизнь и люди подаются не только через восприятие человека но и собаки. Автор передает мысли, взгляды и чувства пса. Также, Троепольский очень точно и верно передает читателю мысль о том, что люди очень зависимы от животных, и даже иногда беспомощны без них. Но самым "сердцем" произведения есть разделение людей на два типа: первый тип людей - это люди, для которых собака не просто животное,а друг и брат, помогающий выжить, таким выступает Иван Иваныч ; а второй тип людей - это люди для которых собака просто глупое животное и ее жизнь для них ничего не значит, такими выступают собаколовы. И вот все вместе это составляет прекрасную повесть, которая учит нас быть милосердными и ценить природу. Огромное спасибо автору за эту повесть. </span>
<span>На Руси девушки годали до начала Рождества на суженого поэтому баллада ничинается с годани, Во сне Светлана видит своего возлюбленного и уезжает с ним в санях, но неожиданно остаётся одна, находит избу и заходит туда и видит гроб накрыт белую запинуй в страхе наша героиня села в угол, где к ней подлетел голубь и тут в испуге Светлана просыпается.</span>
Твір "Тіні забутих предків" захопив мене надзвичайною красою зображення гуцульського побуту, органічністю злиття світу міфологічно-казкового і світу реального, нарешті, красою кохання Івана та Марічки.
<span>Казкового характеру твору надають легенди та оповіді, якими він наповнений, трохи незвичайний місцевий колорит, діалектна мова, загалом світобачення, притаманне героям, міфологічний характер сприйняття світу. </span>
<span>З самого початку твору вимальовується перед нами сівіт, наповнений міфологічними істотами, світ духотворний, чарівний і правдивий. У цьому світі знаходять для себе місце головні герої твору, саме в ньому вони можуть існувати. Ось яким був світ навколо Івана, ось як він його приймав: "Коли Іванові минуло сім років, він вже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля — одален, матриган і підойму, розумів, про що канькає каня, з чого повстала зозуля, і коли повідав про це вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього говорить? Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки..." Отже, Іванові світ здавався олюдненим, живим, природа являла собою для нього живу істоту. І, мені здається, це не тому, що був він якимось диваком, а тому що мав дуже чутливу до всього прекрасного душу. Іван міг зрозуміти мелодію природи, відчути правдивість і красу в людині. Саме тому він і покохав Марічку, бо душі їхні були близькі, вони однаково сприймали світ навколо себе, однаково любили музику й пісню. </span>
<span>Я думаю, письменник намагався через кохання головних героїв розкрити своє розуміння ідеального кохання, того почуття, яке може пережити тільки духовно багата людина, почуття, над яким не владні ні час, ні люди. </span>
<span>Але героям довелося зазнати страждання в розлуці, випробувавши своє почуття. Здавалося б, сила їхнього кохання переборола відстань. Іван не забув Марічку, а дівчина не зрадила коханого. Та в житті судилося інакше, бо загинула Марічка, забрала її холодна вода, вкравши у коханого, позбавивши його життя сенсу. І з того часу втратив Іван себе: "Великий жаль вхопив Івана за серце. Зразу його тягло скочити з скелі у крутіж: "На, жери і мене!" Але потому щемлячий тусок погнав його в гори, далі од річки. Затуляв вуха, щоб не чути зрадливого шуму, що прийняв в себе останнє дихання Марічки. Блукав по лісі. Поміж камінням, в заломах, як ведмідь, що зализує рани, і навіть голод не міг прогнати його в село". </span>
<span>Навіть одружившись з Палагною, Іван тримав у своєму серці тільки кохання до Марічки. З дружиною жив мирно, спокійно, але без любові. Та Марічка не покинула його, відшукала серед живих, забрала із собою, щоб поєднатися там, в іншому світі, тьмяному, потойбічному, бо кохання ніколи не вмирає. В образі нявки з'явилася Іванові кохана, і він пішов за нею, нічого не лякаючись і не вагаючись. Через такий символічний елемент автор доводить, що справжнє кохання незнищенне. </span>
<span>Але мені здасться, що тема кохання не єдина в повісті. Не менш важливою є тут тема духовної краси. Адже Івана та Марічку поєднала не просто взаємна симпатія. Вони обидва мали високі душі, впевнені розуміння й відчуття прекрасного, обидва любили музику, обидва були творцями, разом складаючи пісні. І життя їхнє було багатшим, ніж життя тієї ж Палагни, цілком зануреної у дрібні клопоти та мізерні радощі мізерного життя. </span>
<span>Повість "Тіні забутих предків" Михайла Коцюбинського багато про що змушує задуматися читача. Адже в ній піднімаються такі проблеми, як проблема збереження культури предків, проблема духовності та справжнього кохання. Я вважаю, що це основоположні цінності життя, ті підвалини, на яких воно тримається. </span>
<span>Нехай наше життя вже досить далеке від того природного існування, яке вів Іван, і в ньому вже немає місця ні для чугайстра, ні для щезника, ні для нявок, і ніхто з нас у них вже не вірить, однак суть зовсім не в цьому. Чи вміємо ми берегти культуру своїх предків? Чи продовжуємо ми нести у віки нашу пісню, слово наше прекрасне? Чи не даємо буденним турботам відібрати у нас найголовніші почуття, здрібнити їх? Ось про що варто було б замислитися. Нам необхідно навчитися берегти красу навколо себе і всередині себе, навчитися бачити прекрасне, створювати прекрасне, перетворювати наше буденне життя на прекрасну казку, де немає місця злу, зате є місце справжньому коханню, поезії почуттів, пісні як вираженню наших почуттів, слову як засобу творення духовності. </span>
