У країні Сльозолий правив цар Плаксій. У нього було три дочки — Нудота, Вай-Вай та Плакота і три сини Плаксуни. Цілими днями вони плакали. Цар звелів, щоб плакали і всі діти в країні, бо він любив їхні сльози пити.
Незважаючи на заборону сміятися, до дітей приходив добрий дядько Лоскотон і веселив їх. За Лоскотоном ганялися цареві охоронці, але ніяк не могли спіймати. Тоді цар Плаксій пообіцяв тому, хто спіймає Лоскотона, віддати свою дочку за дружину. Був у царя капітан Макака, який дуже хотів стати царським зятем. Він підстеріг Лоскотона і спіймав його.
У палаці зібралися грати весілля. Але тут до в'язниці, де сидів Лоскотон, прийшли батраки й робітники і звільнили доброго веселого чоловіка. У царя в цей час був бенкет: усі скакали й од щастя гірко плакали, бо то радість у них така. Аж раптом — Лоскотон! Стрибнув до царя на трон, почав його лоскотати, і Плаксій так розреготався, що аж лопнув од сміху. Цареві діти втекли до чужих країв, а країна та живе весело й донині.
Батьківщина – це немов матір для кожної людини. З нею пов’язано чимало спогадів, до яких кожна особистість ставиться з особливим трепетом. Це і спогади дитинства, і навчання в школі, і громадські події. На Батьківщині все є рідним та близьким – люди, місця, соціум. А як же живуть люди далеко від Батьківщини? Мабуть, живуть, сумуючи.
Чому ж тоді люди їдуть з рідної країни? На це є чимало причин: робота, нова родина, пошук кращого життя. Але сум за рідною землею не покидає цих людей ніколи. Згадаймо хоча б письменників України, які перебували в еміграції. З яким сумом, жалем, тугою вони згадували неньку-Україну! Рідна земля завжди викликає у людини особливі почуття, емоції. Любімо свою країну та залишаймося на рідній землі!
1. Побіг Сіроманця. 2. Зустріч вовка з Андрійком. 3. Дім для Сіроманця. 4. Вовк загубив слух
<span>Как по мне текст гимна "Ще не вмерла Україна" был актуален в 19 веке, когда был написан и в 20 веке когда Украина боролась за свою независимость. Сейчас же нужен более жизнеутверждающий, более оптимистический гимн IMHO.</span>
Перепоховання Тараса Шевченка відбулося (22) травня 1861 року на Чернечій горі у Каневі.