Моя найрідніша у світі людина - мати.
У моєї мати (вставиш опис своєї мати, тут тільки приклад) коротке жовте волося, та блакитні, всповнені любовю очі. Вона завжди може дати якусь пораду, допомогти у скрутну хвилину. Вона як найкраща подруга. Може, вона и сварить, але це тільки зближує. Мати приласкає, погладе по голівці, спитає як пройшов день та подарує посмішку.
я вважаю, що, хто б не був найріднішою людиною, її теба любити і цінувати.
У вірші О.Олеся Зима постає перед нами у образі дівчини. Вона - молода і гарна , як пише у вірші :"красуня із села". Їй весело, попереду в неї - ціла вічність, і вона , витягнувши з кишені білу мережану хустку, починає радісно кружляти. Вона не звертає уваги на старенького, закоханого у неї Мороза, адже молодість ніколи не розуміє старості. Молодість думає і любить лише молодих "Та що він їй, старесенький,<span> їй легені в думках</span>".
Вельмишановний великий княже Ярославе!
<span>Звертаюсь до тебе з далекого XX століття. Я живу на твоїй і моїй рідній землі, але тепер вона називається не Київська Русь, а Україна. Прочитала недавно п'єсу Івана Кочерги «Ярослав Мудрий», де розповідається про важкий період твого життя і правління. Іван Кочерга відкрив нам завісу на моральні цінності наших далеких предків, їхні ідеали. Твій образ змальовано з великою повагою, яскравістю й любов'ю так, що він не може не збентежити душу читача. Я була дуже вражена тим, що в історії бувають такі далекоглядні, вольові, розважливі і мудрі особистості. </span>
<span>Тобі довелося покласти багато сил, щоб зберегти єдність країни, злагоду серед народу. Був ти, княже, жорстоким і добрим, мудрим і терплячим у досягненні своєї мети. Мені у серце запали такі твої слова: </span>
<span>Да буде мир! І Богом я клянусь, </span>
<span>Що кожного вразить моя сокира, </span>
<span>Хто збаламутить Київ наш і Русь, </span>
<span>Хто осквернить насильством справу миру. </span>
<span>
Зараз нам не вистачає таких державних діячів, тому в країні панує розлад, занепад економіки, науки і культури. Для тебе, великий княже, «...в житті ясніше всіх скарбів людини честь і мужа вірність сяє...». О, якби зараз у людей були такі великі і чисті серця, то, може, й життя було б більш радісним і щасливим. У важкі часи розкривається душа людини, тоді видно, які ідеали вона сповідує. За честь вважаєш ти, що в жилах твоїх тече кров рабині — то кров твого народу. Ти наш батько. Ми вчимося на прикладі твого життя бути чесними, здатними на самопожертву ради Батьківщини, як ти нам заповів: «І, поки жив, стояти я клянусь за руську правду і єдину Русь!» Ми побачили, що «береться мудрість... із шукань і помилок гірких». </span>
<span>
Навколо тебе були люди добрі і злі. Учений монах Сильвестр теж зробив велику справу для нашої держави, переклавши і переписавши багато рукописів. Молодь він виховував на ученні Христа: «Тільки Бог царів і царства судить. Лиш він один далеку бачить путь, якою йдуть царі і прості люди».
Пригадуєш, як ти казав? </span>
<span>І добрій книзі більше я радію, </span>
<span>Ніж золоту в коморі. </span>
<span>Мені боляче за наш народ, бо зараз мало хто шанує науку і культуру, книжки, за які ви платили золотими монетами, в які вкладали багато сил. Образ Микити підтверджує, що ви, наші предки, були людьми чесними, порядними, шляхетними, У розмові з Сильвестром Микита каже: </span>
<span>З пергаменту недовго зчистить ваду, </span>
<span>Лиш з совісті не зчистити її. </span>
<span>Спочатку Микита ненавидів тебе, Ярославе, за смерть свого батька. Але коли він зрозумів твою мету створення єдиної могутньої держави, то пробачив тебе. Із ворога Микита став твоїм вірним помічником і другом. </span>
<span>Ми, твої нащадки, дуже вдячні за мудрий життєвий досвід, який долетів до нас крізь віки. І ще не раз зустрінеться нам твій образ на сторінках історичних романів</span>
Все растения зеленеют с весной
