Хитрая лиса преподает урок вороне, которой бог послал кусочек сыра, но она не смогла его удержать по своей глупости. Басня Крылова Ворона и лисица словно говорит: верь своим глазам, а не ушам.
У «Блакитній дитині» перед нами розгортаються непрості будні Толі-школяра, його змужніння і моральне зростання, пізнання правди і кривди життя. Оскільки в селах у ті, та й пізніші часи здебільшого функціонували семирічки, для завершення навчання необхідно було їхати до містечок. Так сталося і з Толиком. Його навчання з восьмого по десятий клас художньо відтворені у третій частині повісті «Маскулінум, фемінінум, нойтрум» .
<span>Служба в армії, нелегкі будні молодого бійця, загартування тіла й духу розгортаються перед читачем у заключній, четвертій частині книги, яка носить назву військової команди з кількасотлітнім стажем, відомої солдатам від Петра І і Суворова до Жукова і Роко-совського — «Ать-два! » </span>
<span>Нарешті фінал твору розгортає перед нами страшний початок Великої Вітчизняної війни, її перші дні й тижні. Автобіографізм цієї частини тетралогії, що має назву «Замість епілогу. Граната» , особливо очевидний. Це найдраматичніша частина повісті, яка вражає глибоким психологізмом, коли художні деталі створюють сугестивний ефект присутності в ситуації. Читаючи, фізично відчуваєш запах пороху, диму, горілої землі, пронизливий звук падаючих бомб, крик поранених.. . Розгубленість, страх, тяжкість перших утрат, нелюдська втома, голод і біль зливаються в один важкий камінь, що душить людину. Але сила духу проявляється якраз у подоланні цього: «Ми стали тими, ким і повинні були стати, і недалека війна готувала нам суворий екзамен: на мужність і зрілість. І ми складемо його живі чи мертві» [1, с. 596]. І склали, пройшовши нелюдські випробування. Так, розповідаючи епізод, коли сусідка проклинала хлопчиків за крадені огірки, письменник переплітає два часові плани, з минулого прокладає місточок у майбутнє: «Ми лежали, причаївшись у картоплинні, не раді уже й огіркам; лежали й не відали, що пророкування тітки Одарки здійсниться повністю, тільки набагато пізніше. Партизана Миколу повісили фашисти в сорок другому році... Ванька теж не минула лихая година, напророчена тіткою Одаркою. Горів мій товариш аж двічі в підбитому літакові, та обидва рази рятувався на парашуті...» [1,с. 359-360]. </span>
<span>Так у хронологічній послідовності розгортається художня біографія героя на тлі життя його покоління. Цікавим є образ автора-оповідача, який то зливається з образом головного героя, то дистанціюється від нього, через ліричні відступи, коментарі, іронічні висловлювання виражаючи власне ставлення до зображуваного. </span>
<span>Отже, художній час повісті охоплює такий складний у вітчизняній історії період від кінця 20-х років до 1941-го. </span>
<span>Образ часу, духу епохи, соціальний аспект раннього періоду свого життя, який припав на непростий час 1920—30-х років, висвітлений письменником своєрідно. А. Дімаров, зображуючи світ очима Толика, через художні деталі висвітлює ту тяжку епоху. </span>
<span>Спогади подаються через призму дитячого сприйняття. Тому для Толі їхня убога хата (читаємо про інтер'єр домівки вже на перших сторінках) , напівголодне існування (сусіди держали корів, свиней, а в їхній сім'ї був тільки невеличкий город) , тяжка праця матері — все це не здавалося малюкові чимось неприродним. Трагізм епохи розуміємо ми, читачі. З інтер'єрних, портретних, психологічних деталей складається картина злиденного побуту сільської вчительки та її синів.</span>
1 Братья
2Кот и младший сын
3план кото
4 у короля
5 на озере
6 Карабас Маркис
7 людоед побеждён
8 владения Карабаса
9 Свадьба
10 конец
<span>Главный герой встречается со своим другом Мишкой , они заводят разговор о их вещах . Мишка предлагает обменять спичечную коробку со светлячком на свой новый самосвал. Герой соглашается на обмен , когда Мишка уходит наш герой идет домой со своей матерью и показывает ей свою коробочку :</span><span>- На светлячка! Вот он, в коробочке живёт. Погаси-ка свет!
И мама погасила свет, и в комнате стало темно, и мы стали вдвоём смотреть
на бледно-зелёную звёздочку.
Потом мама зажгла свет.
- Да, - сказала она, - это волшебство! Но всё-таки как ты решился отдать
такую ценную вещь, как самосвал, за этого червячка?
- Я так долго ждал тебя, - сказал я, - и мне было так скучно, а этот
светлячок, он оказался лучше любого самосвала на свете.
Мама пристально посмотрела на меня и спросила:
- А чем же, чем же именно он лучше?
Я сказал:
- Да как же ты не понимаешь?! Ведь он живой! И светится!..
</span>
Это внутренняя красота,«моральная красота».Это человек красив не очертаниями лица,а например помощью словом,у которого в словах есть смысл
