У книзі Юрія Винничука “Місце для дракона” все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїдний мрійник та романтик. Тішиться метеликам, пише вірші та читає Біблію. Біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору – щоб не нищити природу. А найцікавіше, що дракон, він же Грицько, пише вірші. Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють “драконячі закони”. Традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон Грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона. Тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі… роз’їхались, адже “лютий хижак” й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди. Ось така каламбурна зав’язка Винничукової повісті-казки. Далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розповідає про свої клопоти через нього. М’якосердий Грицько, він же “кровожерливий” дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві. “Життя володаря не варте й одного рядка поета”, – розпачливо промовляє Грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник. – “Навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні”. Продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до Господа.
Буркотливий, вайлуватий,
Ходить лісом дід кошлатий:
Одягнувся в кожушину,
Мед шукає і ожину.
Літом любить полювати,
А зимою - в лігві спати.
Як зачує він весну -
Прокидається від сну.
(Ведмідь)
"Айвенго" — це остросюжетний і дуже багатоплановий роман з великою кількістю дiючих осiб. У романi перемiшанi реальнi (однак романтизовані, наприклад, образ короля) iсторичнi фiгури і цілком вигаданi персонажi.
Айвенго і Бріан де Буагільбер – образи лицарів, що протиставлені один одному у творі. Обидва вони сміливі воїни, але в романі вони виступають як суперники й вороги.
Айвенго описаний автором як майже iдеальний романтичний герой, уособлення усіх чеснот лицарства. Айвенго - благородний молодий лицар, син саксонського дворянина Седріка Сакса. Брав участь у III хрестового поході, є сподвижником другом короля Річарда Левове Серце. Айвенго дуже вірний - і своєму коханню (не погодився зрадити свою любов, за що батько його вигнав і позбавив спадщини), і королю (Айвенго, вступивши до його війська, віддано служив йому). Навіть у важких ситуаціях, Айвенго не зраджує короля, кохану, друзів.
Айвенго вражає нас своєю людяністю, що для його суворому времені було нетиповим навіть для лицаря. Айвенго допомагає єврею Ісааку, не дозволяє злодіям пограбувати іновірця. Не оговтавшись після ран, ризикує своїм життям заради Ребеки. Айвенго - благородний: під час поєдинку він не скористався слабкістю суперника. Айвенго прагне до перемоги, але перемоги у чесному бою.
Образ Бриана де Буагильбера у романі дуже яскравий і набагато складніший за образ Айвенго. Образ Буагильбера дуже суперечливий, тому герой вийшов яскравим і живим. Хоча храмовник Буагильбер є негативним персонажем твору, у нього є не тільки негативні риси.
Він - сувора, тверда людина, часто буває і грубим, і жорстоким. Потім, коли закохується в Ревеку, він розкривається як дуже пристрасна людина. У його душі іде запекла внутрiшня боротьба. Бриан де Буагильбер готовий заради своєï пристрастi вiдмовитися вiд свого iменi, титулу, знеславити себе. Під час турнiру, на якому вирiшується, чи буде жити Ревека, вiн вмирає вiд переживань.
Він - суперечлива натура. Ревека говорить йому: "У тебе сильна душа; іноді в ній спалахують благородні і великі пориви. Але вона - як занедбаний сад, що належить недбайливому господареві: бур`яни розрослися в ній і заглушили здорові паростки".