Конь степной
бежит устало,
пена каплет с конских губ.
Гость ночной
тебя не стало,
вдруг исчез ты на бегу.
Вечер был.
Не помню твердо,
было все черно и гордо.
Я забыл
существованье
слов, зверей, воды и звезд.
Вечер был на расстояньи
от меня на много верст.
Я услышал конский топот
и не понял этот шопот,
я решил, что это опыт
превращения предмета
из железа в слово, в ропот,
в сон, в несчастье, в каплю света.
Дверь открылась,
входит гость.
Боль мою пронзила
кость.
Человек из человека
наклоняется ко мне,
на меня глядит как эхо,
он с медалью на спине.
Он обратною рукою
показал мне - над рекою
рыба бегала во мгле,
отражаясь как в стекле.
Я услышал, дверь и шкап
сказали ясно:
конский храп.
Я сидел и я пошел
как растение на стол,
как понятье неживое,
как пушинка
или жук,
на собранье мировое
насекомых и наук,
гор и леса,
скал и беса,
птиц и ночи,
слов и дня.
Гость я рад,
я счастлив очень,
я увидел край коня.
Конь был гладок,
без загадок,
прост и ясен как ручей.
Конь бил гривой
торопливой,
говорил -
я съел бы щей.
Я собранья председатель,
я на сборище пришел.
- Научи меня Создатель.
Бог ответил: хорошо.
Повернулся боком конь,
и я взглянул
в его ладонь.
Он был нестрашный.
Я решил,
я согрешил,
значит, Бог меня лишил
воли, тела и ума.
Ко мне вернулся день вчерашний.
В кипятке
была зима,
в ручейке
была тюрьма,
был в цветке
болезней сбор,
был в жуке
ненужный спор.
Ни в чем я не увидел смысла.
Бог Ты может быть отсутствуешь?
Несчастье.
Нет я все увидел сразу,
поднял дня немую вазу,
я сказал смешную фразу -
чудо любит пятки греть.
Свет возник,
слова возникли,
мир поник,
орлы притихли.
Человек стал бес
и покуда
будто чудо
через час исчез.
Я забыл существованье,
я созерцал
вновь
расстоянье.
1)тем больше четаеш грамотнее будеш
2)любитель литературы и жизни
1. Построена за порогами Днепра
2. Казак- свободный человек. (Прости, что на украинском, нет времени переводить) <span>Існує досить поширена думка, що в запорозькі козаки приймали всіх, хто приходив на Січ і вмів перехреститися та сказати, що вірує в Бога. Проте це не так. Щоб стати справжнім козаком, слід було пройти дуже нелегку школу навчання й скласти суворі іспити, які витримували не всі, тож не всі й ставали козаками. Тому новачок, незалежно від віку, приймався спочатку в «молодики». Молодик 7 років учився фехтувати, влучно стріляти, «реп'яхом» на коні сидіти, виконувати бойовий гопак (або його ще називали «січев'юн»), розвивав силу й спритність. Гопак колись був не танцем, а різновидом бойового мистецтва, що полягав у вмінні вести бій найперше ногами з багатьма суперниками. Керували навчанням досвідчені воїни й полководці, при яких юнаки служили джурами. Наприкінці навчання кожен мусив узяти участь у морському поході на Туреччину, виконуючи обов'язки зброєносця. </span>
<span>І лише тоді кандидат у козаки допускався до іспиту на звання запорожця. Такий іспит мав напівжартівливий характер. Спочатку юнак мав з'їсти миску дуже наперченого борщу і випити кварту (2 пляшки) горілки. Опісля пройти по колоді, перекинутій між скелями на березі Дніпра, і не впасти у воду. </span>
<span>Наступне випробування — подолати всі пороги, пливучи човном по Дніпру проти течії. На завершення молодик, осідлавши необ'їждженого коня задом наперед, без сідла й вуздечки мав проскакати по степу й благополучно повернутися. Перевіряли новачка й на такі якості, як кмітливість, товариськість, уміння не розгублюватись у складних ситуаціях. </span>
<span>Загалом же навчання в козацьких школах тривало досить довго, і навчання було всебічним: козак повинен був не тільки бути неперевершеним воїном, але так само знати грамоту, основи астрономії, медицини. Усім відомо, що кожен козак мав вірного друга — коня, тому кожен доглядав свого вірного товариша і при потребі лікував його. Тож знання з ветеринарії також слід було засвоювати. Кепський козак, який не вмів грати бодай би на одному народному інструменті, чи не вмів би співати й танцювати. А більших дотепників, ніж козаки, на той час важко було зустріти. Більш талановиті навчалися ще й основам дипломатії, вивчали іноземні мови, оскільки у невтомній боротьбі доводилося стикатися з різними країнами, а почасти козаки ще й наймалися, щоб використати своє вміння воїна. </span>
<span>Тож козаком бути — це почесно, але стати ним — надзвичайно складно.
</span>
3.Гуляли, веселились, пили горелку
4.Ответ во втором пункте
5.<span>Будь-які суперечки, які виникали між козаками, виносились на суд. Суд у козаків був словесний, але зі здоровим глуздом. Суддями була військова старшина. Головним суддею вважався кошовий отаман (його вирок не підлягав апеляції до Гетьмана). </span>
<span>Злочинець і постраждалий викладали перед суддями суть справи, після цього виносився усний вирок який і припиняв усі чвари й непорозуміння. Перед суддями усі були рівними. </span>
<span>Покарання були різними, в залежності від характеру скоєного злочину. За що карали: </span>
<span>- Вбивство побратима </span>
<span>- Крадіжку </span>
<span>- За зв'язок з протилежною статтю </span>
<span>- За содомський гріх </span>
<span>- За зухвалість щодо старших за званням </span>
<span>- За кривду жінки </span>
<span>- За пияцтво під час походу </span>
<span>Найтяжчим злочином було вбивство козака. За це, вбивцю прив’язували до вбитого і ховали разом з ним. За даними істориків таких випадків на Січі було зафіксовано не більше десяти. </span>
<span>Також смертною карою "віддячували” за крадіжку у козака. Але смертної кари можна було минути, якщо яка-небудь жінка одружиться з цим невігласом. У такому випадку крадія відпускали на всі чотири сторони, але він більше ніколи не мав права ступати на Січ Запорізьку. </span>
<span>Неминуча смерть чекала на того хто скривдить жінку. Адже такий злочин «знеславленню усього Війська Запорізького служить». Таке ставлення до жіночої постаті говорить про високу мораль козаків. Ніде, у XVIII ст. не можна було зустріти такої поваги до жінки як у козаків. </span>
<span>Крім смертної кари для покарання злодіїв використовувались й інші методи покарання, такі як: </span>
<span>- прив’язування до гармати на площі; </span>
<span>- шмагання нагаями під шибеницею; </span>
- дуель, коли виникали взаємні сварки.
<span>Досить часто для того, щоб уникнути покарання, використовували страхування. У випадку події, котру зазначали як страховий випадок, козак, котрий був застрахований, уникав покарання, а страхова компанія, як правило, жидівська, виплачувала страховку. При цьому розрахунок відбувався відповідно до встановлених шляхтою і жидами ставок. Досить швидко козаки створили власні січові страхові товариства.
</span><span>
Они были строгими, но справедливими.</span>
Впервые слово “гроза” звучит в сцене прощания с Тихоном. Он говорит: “...Недели две никакой грозы надо мной не будет”. Тихону очень хочется хоть ненадолго вырваться из затхлой атмосферы родительского дома, вырваться из-под власти своей маменьки Кабанихи, почувствовать себя свободным, так сказать, “на весь год отгуляться”. Под “грозой” он понимает гнет матери, ее всевластие, страх перед ней, а также страх перед возмездием за совершенные грехи. “Гроза нам в наказание посылается”, - говорит Дикой Кулигину. И эта боязнь возмездия присуща всем героям пьесы, даже Катерине. Она ведь религиозна и считает свою любовь к Борису большим грехом, но поделать с собой ничего не может. Гроза непосредственно участвует в действии как реальное явление природы. Она влияет на поведение персонажей: ведь именно во время грозы Катерина признается в своем грехе. Даже говорят о грозе, как о живой (“Дождь накрапывает, как бы гроза не собралась?”, “А так на нас и ползет, так и ползет, как живая!”).
Но гроза в пьесе имеет и переносное значение. Например, Тихон называет грозой ругань, брань и выходки своей матери: “Да как знаю я теперича, что недели две никакой грозы надо мной не будет, кандалов этих на ногах нет, так до жены ли мне?” Гроза в этом случае является предзнаменованием грядущего конфликта, его разрешения. Катерина уже не в состоянии жить по домостроевским правилам, она хочет воли, но у нее уже нет сил бороться с окружающими. Не случайно, кстати, появление сумасшедшей барыни на сцене, которое сопровождается ударами грома. Она предсказывает главной героине близкую гибель.
Таким образом, гроза является толчком к развязке конфликта. Катерина очень испугалась слов барыни, ударов грома, приняв их за знак “свыше”. Она была очень эмоциональной и верующей натурой, поэтому просто не смогла жить с грехом на душе - грехом любви к чужому человеку. Катерина бросилась в пучину Волги, не выдержав страшного, тяжелого, подневольного существования, которое сковывало порывы горячего сердца, не смирившись с лицемерной моралью самодуров “темного царства”. Вот такие последствия имела гроза для Катерины.
