В іншій картині, виконаній у Флоренції, художник представив “святу родину”. Це ермітажна “Мадонна з безбородим Йосипом”. Юну матір і хлопчика наділив він надзвичайно привабливою зовнішністю. Йосип, немолода людина з дуже характерними і далеко не гарними рисами обличчя, - разючий контраст ідеальній красі Марії та Ісуса.
Ймовірно, у образі Йосипа Рафаель дав портрет конкретної особи – замовника картини. В усякому разі, ця постать, очевидно, мальована за натурою, відтвореною без жодних прикрас, з характерними рисами і виразом обличчя моделі. У цьому творі в загостреній формі відбилися два напрямки, якими однаково міг іти Рафаель: ідеалізуючий і суворо реалістичний, ближчий до так званого північного Відродження, ніж до італійського Ренесансу.
У кількох інших “святих сімействах” Рафаель по-різному вирішує проблему психологічного зв’язку між людьми, їхньої близькості до природи, яка подається у співзвучності з настроєм і почуттями персонажів. Такі “Святе сімейство з пальмою” (1506), “Святе сімейство з ягням” (1507) та інші. Пейзаж становить важливу складову і в творах іншої тематики – в ранньофлорентійському “Сплячому рицарі” (1504-1505) та кількох зображаннях святого Георгія (1505-1506), у “Трьох граціях”.
Не виключено, що 1505 року відбулося знайомство Рафаеля з Альбрехтом Юбером – одним з найвидатніших представників німецького Відродження, який тоді перебував в Італії і, вірогідно, відвідав Флоренцію. Відомо принаймні, що Дюкер переслав Рафаелеві свій рисунок і той його зберігав, як дорогу реліквію.
На противагу поетичним, міфологічним та казковим творам, портрети Рафаеля, написані у Флоренції, цілком тверезо реальні. Це передусім так звана “Донна Гравіда” (“Вагітна жінка”, 1506), портрети подружжя Доні (1506) і більш ранній “Портрет Єлизавети Гонзага” (1504-1505).
1508 року Рафаель залишив флорентійські мури й вирушив до Рима. Одна з останніх його праць перед переїздом до Вічного міста – багатофігурна композиція, динамічне й драматичне “Покладення в труну”. На цьому полотні все в русі, скрізь панує неспокій, підкреслений, подекуди гіпертрофоновий спалах притального живопису, і, мабуть, саме тому його запросили працювати у Ватикані, де вже тривалий час найкращі художники Італії оздоблювали різні приміщення фресками.
Переїзд до Рима був зумовлений не лише запрошенням працювати в папському палаці, не лише прихильністю великого земляка-умбрійця, одного з найвідоміших архітекторів Відродження Браманте, а й причинами більш загального соціально-політичного характеру: в останнє десятиліття Високого Відродження Ватикан був наймогутнішою й найбагатшою установою Італії, і від нього залежали у своїй творчості її геніальні митці – Леонардо, Мікеланджело, Рафаель.
При дворі папи Юлія мав Рафаель впливових знайомих, у числі яких, окрім Браманте, був і П’єтро Рембо, вчений та письменник, частий гість урбінського замку. Нарешті, сам папа був у свояцтві з герцогом да Монтефельтро. Отож не дивно, що в Римі на двадцятип’ятирічного урбінця чекало добре приймання. Амбіції Юлія були неосяжні. Мав намір підкорити собі коли не цілий світ, то принаймні Італію. Потрібні йому були полководці і воїни, що уславили б його ім’я перемогами, видатні майстри, здатні у небувалих творіннях мистецтва увічнити його діяння. Браманте мав спорудити найбільший і найпрекрасніший у світі храм – собор св. Петра. У тому соборі Мікеланджело мав збудувати величну гробницю, у якій спочине Юлій, та прикрасити її півсотнею статуй; свої апартаменти у Ватиканському палаці, почасти вже розписані видатними художниками – П’єтро делла Франческо, Содомою, Лукою Синьйореллі та іншими менш знатними, - вирішив папа перетворити на прижиттєвий пам’ятник своїй особі.
Як гадав Юлій, каплиця св. Сікста, заступника роду Реверо, з якого походив папа, мала перетворитися на мистецьке диво: папа змусив Мікеланджело відкласти на потім працю над гробницею й розписати фресками плафон каплиці. Роботу над своїм шедевром Мікеланджело починав з превеликою неохотою, бо скульптуру ставив вище живопису, а до того ж ідея гробниці його не захоплювала.
ШАМАШ, <span>шумеро-аккадский бог солнца, по-аккадски его имя означает «солнце». Каждое утро он появляется из-за гор, а вечером скрывается за ними, чтобы ночью спуститься в подземный мир, принося мертвецам свет, пищу и воду (его аккадский эпитет – «солнце мертвых душ»). Шумерское имя бога – Уту, сын бога луны Наины (аккад. Син), брат Иштар; иногда его братом называется Мардук. Символ – крылатый диск. Шамаш – источник света и жизни, но также и бог справедливости, чьи лучи высвечивают в человеке все зло. На стеле Хаммурапи он изображен передающим царю законы. Главными центрами культа Шамаша и его супруги Айи были Ларса и Сиппар. В иконографии на рельефах и в глиптике особенно часто изображается выход бога солнца из-за гор, а также суд над разными мифическими существами. Отличительные признаки бога – лучи за спиной и серповидный зубчатый нож в руке. Его священное число – 20.</span>
Существовала духовная изоляция советского народа от зарубежных стран. Сведения об их жизни достигали граждан СССР лишь через жестко контролируемые средства массовой информации. Так, все радиоприемники, способные принимать передачи из-за рубежа, находились на строгом учете. Эти меры, наряду с определенным повышением уровня жизни населения, позволили правящей верушке страны во главе со Сталиным убедить многих граждан СССР в бесспорной правильности проводимой ею политики. Во второй половине 1930-х годов в СССР сложился духовный климат всеобщей подозрительности, постоянного поиска затаившихся врагов и агентов зарубежных разведок. Он сказывался на настроениях и образе жизни широких масс населения. По примерной оценке, 80 \% случаев разоблачений так называемых врагов народа было связано с доносами. Любые проявления взяточничества, волокиты, некомпетентности со стороны чиновников (последнее было особенно характерно для выдвиженцев из низов) становились предметом сигналов в правоохранительные органы и расценивались как вредительство или саботаж. Нередко обвинения служили средством сведения личных счетов и удовлетворения материальных интересов.Разрушительность для общества сложившейся атмосферы страха власти признали в 1938 г. Массовые репрессии, ранее одобрявшиеся И.В.Сталиным (он лично подписывал большинство приговоров <span>бывшим членам руководства партии), были охарактеризованы им же как ошибка и результат деятельности вредителей, возглавивших ор-ганы госбезопасности. Их высшее звено, включая наркома </span>