Такова слова нет как ти напісала(напісал)
-Привіт, Оленко!
-Привіт, Полінко!
-У мене до тебе є запитання можна тобі його задати?
-Так звісно!
-За що ти любиш свою школу?
-Цікаве питання...Моя школа мені подобається за те , що вона має гарний вигляд та хороших вчителів!В нашому класі чудовий ремонт і ми можемо відкривати вікно та дихати свіжим повітрям!Ми кожного місяця допомагаємо власноруч своїй школі , це маленька користь для неї-ми прибираємо свій клас!А ще школа подобається тим, що ми маємо чудову їдальну ,де маємо смачні сніданки!Після того як поїмо ми прибираємо за собою та дякуємо нашим поварам,які готують чудову їжу.Я полюбляю ходити до школи залюбки тому що там я маю багато друзів , які постійно розповідають мені цікаві історії та анекдоти.Мені дуже весело в школі за ,що я її і люблю!
-Ти розповіла багато чого нового про свою школу , мені вона вже подобається!Прощавай ,Полінко мені час йти , бо мама кличе сподіваюсь ,що завтра зустрінемось знову!
-Бувай,Оленко!
Ось і осінь. Чого б її не любити, як навколо така невимовна краса! Вона тебе заворожує на кожному кроці. Із самого ранку ти помітив — твій високий білолист озолотився. Спочатку подумав: його сонце ранковим промінням освітило, і він аж засяяв. Але придивився й щиро подивувався: то він од листя такий. Ти похвалився мамі, що з твоїм білолистом зробилося, а вона й каже:— А ясен, сину, вже одсвітив своє, тепер метеликам лад треба дати...Ти знаєш, про які це метелики йдеться? Про сережки. Ти не раз діставав їх по парі й чіпляв на вухо, оті сережки. У них — насіння. Його й має посіяти ясен, щоб нові ясенки піднімалися. А яка смакота це для снігурів!Кожен день приносить тобі цікаву несподіванку. Ото пішли ви з сестрою до лісу. А там усе таке барвисте: берези стоять золоті, клени — помаранчеві*, осики — малинові, берести* — аж червоні, а дуби — наче їм і нічого. Зеленіють собі дуби — пізно весною прокинулись, пізно й листя скинуть. А декотрі й цілу зиму не скидатимуть — не линятимуть. Того й назва така в них — дуб-нелинь.… А то ходив ти в поле. Став і прислухався. Жайвора вже не чути. Хіба що якийсь обізветься та й затихне. І йому в дорогу пора. Зате коники виграють — раді, що самі у полі зосталися, що тепер і їх далеко чути. Але, буває, не дуже довго їх і послухаєш. Ураз зашуміло, загомоніло, залементувало — налетіла не зграя, а ціла хмара граків. І так стрімко кружляють, вирують, шугають*. Ото базар!…. Ось після холодних днів стало сонячно, тепло, немов улітку. Засновигали* метелики, зашерхотіли прозорими крильцями бабки, а павучки — у повітрі літають, верхи на павутинні. Простяглися срібні ниті у повітрі, поснувалися між деревами, кущами... А небо синє-синє, повітря чисте, а вода в озерах — мов дзеркало. Така тиша, і спокій, і радість, і смуток, радість, що літо. Смуток, що літо бабине... Це останнє тепло...<span>
</span>
