Пропозиція допомоги людини....
-Привіт, друже!
-Привіт, щось сталося?
-Так. Допоможи мені будь ласка! До мене у двері стучить незнайомець, і каже, що це друг моєї мами. Що мені робити? Відкрити?
-Ні! Не в якому разі! Дзвони в міліцію!
-Добре, зараз подзвоню. Але що їм сказати? Що до мене стучить друг мами?? Вони не приїдуть.
-Скажи, що до тебе стучить незнайомець!
-Ні, я краще не буду...
-Тоді я не знаю, що робити... В мене немає варіантів
-Слухай, може погукати когось з вікна? І вони допоможуть?
-Вони тобі не допоможуть, бо вони не знають тебе і твою родину. Давай краще я приїду до тебе?
-Ні, не треба! Бо він тебе помітить....
-Тоді що робити?
-Я не знаю.... Я буду сидіти тихо, ніби немає нікого вдома...
-Хороша ідея!
-Так.... Ну добре, бувай! Буду чекати маму.
-Бувай.
На наступний день
-Привіт, ну що, мама прийшла???
-Той незнайомець і була мама! Вона пожартувала наді мною... Вчора було 1 квітня... Як вона мене налякала!!!
-Так, я теж злякався.
-Ну добре, дякую за допомогу, бувай!!!
-Бувай!!!
Сім’я Голованчиків любила обідати на свіжому повітрі, у дворі, за одним столом. Двір у них був розкішний: увесь заріс кропивою, лопухом, високим, більшим за коноплі, чорнобилем, курячою сліпотою, веселим колючим татарником. Цілий ліс стояв у дворі, а посеред того глухого лісу батько викошував на літо маленьку латку-галявинку, щоб збирати було куди дітей, та діти й так розлазилися, губилися в лопухах та під темною й дурноп’янкою бугилою, і догукатися малих бісенят часто не можна було до самої ночі.
На викошеній галявинці стояв у них стіл на одній нозі, на вербовому стовпчику, який прогнив біля землі і хитався. Це був і не стіл, а збита з дошок стільниця. На ній весело товклися вдень горобці, залишаючи за собою біленькі квіточки посліду. Лавки навкруг столу давно попадали, і, щоб на них сидіти, кожного разу діти-голованчики підмощували під них цеглу.
От сімейка всілася обідати. Половину місця за столом займала мати. Звали матір Оляна, Оляна Омелянівна, і була вона біла, пухка, уся розпливалася од пишного тіла. Світилася вона за столом, як тепла, обкупана сонцем хмара над лугом, хмара-паляниця, хмара-лебідка. А як світились її руки з ямочками, а її рум’янці на всю щоку!
Батько Голованчиків, просто Голованчик, сидів проти неї, немов сухий пеньок на дорозі. Він був дрібнуватий від роду, сухоплечий, нервовий, увесь порослий якоюсь наїжаченою темно-рудою щетиною.
<span>Коли вони вдвох, Оляна і Голованчик, виходили на вулицю, сусіди не раз лукаво переморгувалися, виглядали з дворів. Усім кортіло подивитися на цю показну пару. Пливла над землею дорідна Оляна, а коло неї, ледве дістаючи їй до плеча, швиденько тупав Голованчик, щось говорив їй, розтлумачував і тут же блискав прудкими в’їдливими очима у двори, на сусідів. «Ач! – стиха побуркував жінці. – Виглядають! Цирк їм тут!»</span>
Я часто замислююсь над питанням, в якому суспільстві краще та комфортніше мені б жилось. Іноді мрію, що я найголовніша на Землі... Уявляю в подробицях свої дії, накази, різні вчинки та їхні наслідки. Та кожного разу мої думки приходять до висновку, що не обов"язково бути впливовою людиною в суспільстві, просто треба бути Людиною.
Якщо кожен із нас буде замислюватись про ту користь, яку може принести суспільству і навколишньому середовищу своїми діями, позитивними думками, настроєм, бажанням творити, а не тільки обіцяти, то всі ми краще будемо жити.
наш земляк видатний український поет Тарас Шевченко був художником.
Зашелестів дощ
Якось дощовим днем, я йшов з школи.Почав крапати маленький дощик.Я проходив повз великого старого дуба й вирішив сходатися під ним й перечекати дощ.Потім я підійшов до крони самого дерева.Коли крапав дощ я почув дивні звуки.Це був шелест доща.Цей звук здавався наче хтось постукував легенькими маленькими молоточками.Цей звук був дуже гарний...